Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Не слід було приходити з карабіном у цей повний людей сарайчик і начебто під конвоєм виводити гончаря надвір. Я поквапився. Мабуть, Закон, на сторожі якого мене закликав стояти сам Гупан, говорив щось про те як розпитувати людей. За першим разом я відчув щось схоже на цікавість до цього таємничого Закону.

Я зняв із плеча карабіна й з нарочитою недбалістю поклав його на колодки, що валялися у дворі біля входу до сушильні. Недалеко ряхтіли барвисті глечики і макітри.

— Хіба я веду? запитав я. — Просто хотілося побалакати… Сядьмо?

Гончар слухняно сів.

— Мені треба знати геть усе про Горілого.

Він здригнувся. Усе-таки Семеренків був дуже наполоханий.

— Я нічого не знаю, — промимрив він, втупивши очі в землю.

Голос у нього був басовитий і глухий. У кінофільмах такими голосами промовляють відважні полярники або капітани на містках океанських кораблів. Ліва рука, підібгана, як підбите крило, усе смикалась, немов шукала точку опори, і зрештою заспокоїлась, спершись ліктем на край колодки.

— Зовсім нічого?

— Нічого.

— Не може бути. Ви ж бо працювали на заводику, коли він дістався Горілим.

— Атож, — згодився він. — Ну й що?

Я вирішив підбадьорити його відвертістю.

– Є чутки, що Горілий переховується недалеко, — промовив я. — Це ж небезпечно для людей. Нам треба все знати про Горілого, щоб спіймати його…

Тут він підвів очі. Журливо, немов жалкуючи за моїм молодим життям, змарнованим заради нічого не вартої справи, він оглянув мене. Нічого особливого, звичайно, перед ним не сиділо. Кирпатий Капелюх, сто сімдесят чотири сантиметри, геть увесь уздовж і впоперек розрізаний і зашитий.

— Як це — спіймати? — запитав Семеренків спантеличено. — Хто — спіймати?

— Ми, — промовив я. — І ви. Хіба нас мало?

Він похитав головою. Це у нього вийшло якось по-старечому.

— З ким у нього може бути зв’язок? — запитав я.

— Не знаю.

Він знову втупився очима в землю. Я був певен, що він багато чого знає. Зовсім не треба було бути психологом, щоб догадатися про це. Просто Семеренків не вмів брехати. Тут він був не мастак. Людина, яка вкладає всю душу в глечики ніколи не навчиться хитрувати. Та він усе-таки намагався хитрувати. Він чогось боявся. Щоб пересилити цей страх і заставити його розв’язати язика, я повинен був вселити в нього страх ще більший, аніж той, що примушував його викручуватися. Та хіба я міг так робити? По-поліцейському?

— Як ви гадаєте, чому Горілий вештається навколо Глухарки?

Семеренків озирнувся на всі боки.

— Не знаю.

— Скажіть, а куди?..

Я все-таки стримався від того, щоб спитати його про старшу доньку. Я відчув, як напружився Семеренків. Ліва рука, що, здавалося, жила в нього якимось особливим, незалежним життям, ковзнула з колодки та й підгорнулася ще глибше під пахву. Він чекав запитання. Застиг і чекав.

— Гаразд, — мовив я. — Гаразд. Не мучитиму вас. Ідіть ліпіть глечики.

Він одразу ж підвівся.

— Коли мене або ще кого-небудь повісять, як Штеб-льонка, на пружинястому кабелі, можете не хвилюватись, мовив я услід. — Ви тут ні при чому! Адже ви все виклали, що знали!

Бажання бути добрим і поблажливим перемішалося в мені з люттю безсилля.

Семеренків зробив конвульсивний рух рукою, ніби моя остання репліка штовхнула його в спину. Нараз спинився. Обернувся.

— В останній день Штебльонок ходив до Крота. Коли кабанчика кололи, — сказав він.

Та й зник за дверима. Я знизав плечима. Це я й сам знав, що Штебльонок ходив до Крота.

Вересневе сонце зовсім розплавило останні острівці туману, що ховалися по кар’єрах за заводиком, і тепер гріло на всю свою осінню силу. Червоні жучки-солдатики повилазили на колоду приймати сонячні ванни. Попливла павутина. Глечики й куманці, зібрані у дворі, засяяли незвичайним блиском. Гаразд, Семеренків! Спробуємо розібратися без тебе. Гарна у тебе дочка…

І все-таки, чого це він нагадав мені про те, що Штебльонок, таред тим як вирушити в Ожин, був у Крота?

Я пройшов до кар’єрів, де добували глину-червіньку. Тут і в сорок першому, і в сорок третьому точилися бої. Струг, яким стругали глину, тепер часто вищерблювався об осколки. На краю одного кар’єру стояли два спалені нашими ІЛами німецькі бронетранспортери. Бронетранспортери, напевне, хотіли сховатися у кар’єрах від ересів [2] Ереси — реактивні снаряди. але не встигли. Як же приємно було бачити опалені німецькі машини! Багато болю набралося в серці у перші роки війни. Досить було поглянути на таку картину, як біль ущухав.