Павел Загребельный - День шостий

— Султанов перед самою війною закінчив пол­кову школу, — пояснював Козакові Боря Тетюєв. — Ти знаєш, що таке полкова школа?

— Звідки ж?

— Полкова школа — це... Ти от їхав куди? В учи­лище?

— Берегової артилерії.

— Однаково яке. Училище — це, порівнюючи з полковою школою, курорт. А полкова школа — це водночас каторга й академія. Звідти виходять справж­ні генії війни. І зверни увагу: за короткий час можна з людини зробити генія.

Степ став звужуватися. Кружляння їхнє безко­нечне набувало загрозливого змісту. Земля уже й не лежала в могутньому спокої, а мовби здригалася піц ними, простір гримів ближче й ближче, канонади накочувалися, звідусюди, нічні пожежі обступали щільніше й щільніше. Розтривоженість охоплювала всіх, тільки Султанов веселішав і веселішав, що ближ­че підходили вони до канонад, до пожеж, до вогню. Вогонь обступив їх зненацька, горіли нескошені пшениці, горіли трави, горіли всі їхні шляхи, горів степ і все довкола, треба було пробиватися крізь цю стіну вогню, вирватися на простір (а може — ще в більший вогонь!), люди задихалися від диму і від полум'я, незвичні до вогню й до крові коні харапу­дилися, їм накривали голови мокрими плащ-накидками і вели за поводи, мов сліпих. Султанов їхав попереду свого взводу верхи на стройовому кавале­рійському гнідому коні, якого він виміняв за обозну клячу не знати яким побитом і з якою додачею, кінь у нього був неляканий, сам він теж не знав ніяких страхів, хоч взвод вважався у батареї третім, але в походній колоні Султанов завжди вів свою гарматку першою, так ніби й сам старший лейтенант Храмцов перейнявся його нетерплячкою якомога скорі­ше допастися до ворога і великодушно надавав сер­жантові таку змогу.

І все ж з вогню їх завернули, не дали пройти до кінця, посеред ночі прийшов звідкись наказ, Султа­нов завернув свого гнідого, завернув взвод, скоман­дувавши «Праве плече вперед» і коли вони опини­лися у тиші й темряві і приєдналися до якоїсь мовчазної колони піхотинців, сержант оголосив своїм бійцям:

Наш взвод приданий стрілецькій роті. Нака­зано зайняти рубіж уздовж правого берега Дніпра.

— Виходить, ми — придане? — засміявся у тем­ряві Палярус. — А чиє ж весілля, дозвольте поціка­витися? Попереджаю: не моє. Я женитися наміру не маю. Ніяка красунечка мене ні за які гроші...

— Балачки! — строго крикнув Султанов.

— Товаришу сержант, — не без єхидства в го­лосі, звернувся до Султанова Палярус, — дозвольте сміх у залі?

— Одставити сміх!

Тепер ішли тільки ночами, щоб зайняти свій рубіж непомітно. Харчувалися з ротної кухні, а свій артиле­рійський НЗ сухим пайком, виданий їм на тиждень, зберігали на випадок непередбачених обставин. Сул­танов так само мучив усіх бойовим навчанням і ста­тутами, коли хто-небудь пробував скаржитися на втому, погукував:

— Одставити балачки! Відпочивати будемо після війни!

— Хто доживе — відпочиватиме, — свистів Па­лярус. — Щодо мене, то тут можете не мати сумніву: в найшикарніших місцевостях нашої безмежної краї­ни, у найшикарнішій обстановочці, з найшикарнішими. дівчатками і так далі! Може, хтось стане за­перечувати? Сміх у залі!

До призначеного місця прийшли вночі. Зайшов уже місяць, примеркли зорі, темрява щільна й чор­на довкола, але Султанов своїми котячими очима все розгледів, одразу знайшов місце для гармати, домовився з піхотним капітаном, випросив у того двох кулеметників з ручним «Дегтярьовим» для при­криття артилерійської позиції, не ждучи ранку, на­казав обладнувати вогневу позицію, копати окопчи­ки для обслуги, зайнятися маскуванням. Вимучені безперервними переходами, невдоволені сержантовою поспішливістю, вони вважали цю нічну роботу безглуздою тратою часу й зусиль, та коли настав ра­нок, вимушені були переконатися у тому, що коли Султанов і не геній військової мислі, то принаймні великий чоловік у цій галузі.

Їхня вогнева позиція була обладнана на краю го­роду, порослого високими соняшниками й кукуруд­зою. Збоку віц гармати стояв невисокий погрібник, далі, за старою гіллястою грушею піц глиняною ур­вистою горою тулилася присадкувата широка хата піц очеретом, з лелечим гніздом на покрівлі і двома димарями. Господарчі прибудови стояли ще далі, над дорогою, яка круто спускалася тут до Дніпра, хова­ючись за тою глиняною горою.

Хата, біля якої Султанов зайняв уночі рубіж, була тут цілком самотньою, село починалося десь за кіло­метр від неї, тягнучись уздовж дороги, понад плав­нями, що підходили до Дніпра, але не впритул, а відгороджувалося від нього широкою піщаною ко­сою. Село мовби притаїлося за тою косою, сховав­шись од річки, а від степу ховалося теж, бо степ починався на високому плато, з якого й спускався шлях, що ним вони прийшли сюди вночі.