Павел Загребельный - День шостий

— Немає слів.

— Мабуть, у статутах ваших не записано? — за­сміялася вона, і Козак мстиво подумав, що Санька близька до істини. Султанов умів говорити з бійця­ми, досягнувши в цьому вмінні справжньої доско­налості, але дівчата — це ж не солдати. «А що ти вмієш?» — спитав суворо самого себе.

— Ви сідайте, — запросила Надя. — Товаришу Султанов, ну чого ото ви ходите й ходите по хаті? Ви ж гості. Посидьте в нас хоч трошки. Веню, а ти?

— Я постою біля тебе, — сказав Козак.

— Ні, ні, і ти сідай. А Саня щось вам повечеряти там...

— Тільки без частувань! — підняв руку Султа­нов. — Солдат живе не вечерями, а...

— Може, любов'ю? — не сходячи з свого місця, насмішкувато кинула Санька.

— Сном, — сказав Султанов. — Правда ж, Веніаміне?

— То й спали б собі, а не тинялися по хатах, — безжально відрізала Санька.

— Наш обов'язок — провідувати мирне населення.

— Може, Надька мирна, а я — ні.

— Ну, Саню, — обізвалася Надя, — хіба ж мож­на так? Ви її не слухайте. Вона за день як намучить­ся з господарством. Та ще зі мною. А це сьогодні ми ще тата свого згадали та наплакалися обидві, як дурні. А тоді Саня купання затіяла, а я татові листа напи­сала. А ви, Султанов, пишете листи додому?

— Нема кому писати. Всі на фронті. Брати на фронті. Батько на фронті. Мати сама зосталася. Ста­немо всі їй писати — нічого не зможе робити, тільки читатиме наші листи. А в нас звичай: вогонь до­машній підтримувати треба, щоб не згас. Не згас­не — будемо живі, повернемся додому, тоді матері все розкажемо.

— У нас такого звичаю немає, — зітхнула Надя. — Соломою топимо, хіба цей вогонь збережеш так дов­го? У нас добре слово, як вогонь. Ти ж, Веню, пи­шеш батькам?

— Пишу.

— І часто?

— Щодня, — збрехав навіщось Козак.

— І я щодня пишу татові. Саньці ніколи, а я лежу собі, дивлюся у вікно і пишу й пишу. Ти ж пам'я­таєш свої листи до батьків, Веню?

— я? Ні, не пам'ятаю.

— А я так усе пам'ятаю. Хочете: прочитаю вам листи до тата?

Султанов сів до столу, зняв пілотку, пригладив волосся, знову підвівся.

— Можу тільки пошкодувати, що не почують усі бійці нашої батареї.

— Ви ж, мабуть, і не зрозумієте по-українськи.

— Два роки служу на Україні, може, ще й одру­жуся з українкою — треба все розуміти! — заспокоїв її Султанов.

каганець стояв на краю скрині між вікном і Ко­заком, світив Наді в обличчя, вона попросила:

— Відсунь його трохи, Веню.

— Тобі ж темно буде читати.

— А я без світла.

І справді стала читати, заплющивши очі, відки­нувши голову, звертаючись уже й не до них, а ку­дись у далину, в простори і безвісті:

«Добрий день, дорогий наш таточку! Ми з Санькою живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Вже три тижні, як ти погнав худобу за Дніпро, а листа від тебе ще не було і ми вже непокоїмося. У нас вдома все гаразд. Саня підгорнула картоплю. Кури несуть­ся. Лелеченята вже літають. Підсвинок дуже рився, довелося кликати діда Захарка, щоб він вставив йому ще одне кільце. Саня сміється, каже: підсвинку в писок кільце, а фашистові в гузно пірце! Коли вже ти відженеш худобу і вернешся, тату? Як задержуєш­ся, то напиши нам листа. А ми ждемо й зостаємося твоїми дочками. Надя і Саня. Обіймаємо і цілуємо нещотно раз».

— Можу тільки пошкодувати, що не маю таких дочок, — сказав Султанов. — Вони б мене обіймали й цілували — яке блаженство і який захват!

— А ми вас поцілуємо, як захисників, правда ж, Саню?

— Хай же захистять спершу! — гукнула Саня.

— Так ніхто ж не нападає на нас.

— А тобі хочеться, щоб нападали!

— Ну, чого ти, Саню, така? Хочете, я ще один лист прочитаю? Той, що сьогодні написала?

— Читай, — тихо попросив Козак, — читай, Надю, скільки захочеш...

Несподівано в цих листах відкрився для нього порятунок. Поки Надя читала, Султанов закам'яні­ло стояв посеред хати, Санька відсунулася в куток до печі і тільки невиразно біліла звідти своєю ліни­вою постаттю. Щось чисте, нескаламучене проляга­ло між ними, і Козакові хотілося, щоб так було, поки вони з Султановим і підуть звідси. І Надин голос, ніжний, цнотливий, ще мовби додавав усім їм чис­тоти, лунав, як запорука безкорисливої людської вірності:

«Добрий день, дорогий наш татусю! Ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Фронт до нас не прису­нувся ще, тільки вночі десь грюкає у степах, але да­леко і все стороною. У нас у городі біля старого по­грібника стали гармати. Прийшли вночі бійці і стали, і тепер наше обійстя охороняють доблесні захисни­ки Вітчизни. У них дуже гарний командир Султа­нов, а також є один боєць Веня, він схожий на Марущаччиного Петра, такий добрий і поштивий. Учора у нас на Дніпрі була бомбйожка. Саня не каже мені, а я сама чула й знаю. А так на Дніпрі наче все вмерло. Пароплави не гудуть, баржі не причалюють, і хлопці з них не прибігають за крашанками та кур­чатами. Чи ти вже скоро відженеш свою худобу, тату? Чому нам не пишеш? Саня щодня бігає на пошту, а там кажуть, що немає нічого, а до тебе листів не приймають, бо ніхто не знає, де ти. Де ж ти, таточ­ку? Зостаємося твої дочки Надя і Саня, обіймаємо тебе і цілуємо міцно-міцно».