Павел Загребельный - День шостий

— Де ж твій орден? — спитав Козак.

— Десь іде.

— А майор? Де він?

— Дали йому дивізіон. А в нас став Храмцов. Ну, та тепер тільки Султанов, більше нікого.

— Мені Султанов подобається, — сказав Козак, — надзвичайно подобається.

Тетюєв промовчав. Мабуть, не міг забути, до якого виснаження доводив його щодня сержант.

Обід Планкін привіз у термосах, тому на гаря­ченьке притупали і два кулеметники, які прикрива­ли вогневу від дороги.

— До такої каші та наркомівські б сто грам! — поцмокав губами Палярус.

256

— Сто грам одержите, коли будемо в боях, — пояснив Султанов.

— А де ж ми зараз, товаришу сержант? — здиву­вався Палярус.

— На курорті. І, як доповів рядовий Козак, ще й поряд із вродливими дівчатами. Вам ясно, Палярус?

— Коли дівчата, то навіть суду ясно, товаришу сержант!

Козак насторожився. З самого ранку ждав він, коли ж Султанов відгукнеться на його повідомлення про молодих господинь цього обійстя, але сержант, здавалося, не звернув на ті його слова ніякісінької уваги, одразу забув, заглибившись у свої коман­дирські клопоти. Але ж тепер згадав! І, може, захоче піти познайомитися, а коли так, то звелить і йому, Козакові, йти разом з ним. Бо хто ж «встановлював зв'язок з місцевим населенням»!

Однак Султанов більше не згадував про дівчат. Обід закінчився, котелки помито принесеною їздо­вими з Дніпра водою, пролунала команда: «Мертва година!» Повторювати не доводилося. Вмить розкатано скатки, простелено шинелі, котелки, накриті пілотками, — у голови, і вже всі, крім вартового Тетюєва, сплять, як убиті, один підклав долоню під щоку, другий по-дитячому підігнув ногу, притиска­ючи Гі мало не до грудей, третій розкидавши руки, горілиць, Султанов спав на животі, мовби й уві сні прислухаючись, чи не стугонить степ під фашист­ськими танками, щоб миттю підскочити й закричати:

— Підйом! До гармати!

Він справді крикнув «Підйом!» рівно за годину, не знати, як відмірявши у своїй свідомості час, бо ж годинника ні в кого не було, а сам Султанов на руці мав тільки компас.

— Приготуватися до політзанять! — скомандував він. — Всім зібратися біля цієї споруди.

І показав на погрібник.

— Погрібник, — прийшов йому на допомогу Ко­зак.

— Одставити пояснення. Надалі називати, як я сказав: споруда. В нашому розташуванні вона тільки одна, отже, пояснення зайві.

Козак мимоволі подумав, як далеко йому з його вчорашньою хлоп'ячістю до такої точності розуму. Подумав і ще раз у душі схилився перед блиском Султанова.

Найперша запорука успіху навіть у незначному бою — завжди бзгги напоготові, натягнутими, як пружина. Султанов прекрасно знав, яким чином тримати солдатів у такому стані навіть тоді, коли вони сплять, не давати розслабитися бодай на мить. Невідомість — ось чарівний ключик до всіх душ. Солдат може знати тільки те, що має відбутися за­раз, найближчим часом, що ж буде далі, — те не для нього, те для командира, за яким сила і право, знання і передбачення. Тому оголосивши про політпідготовку, Султанов, ясна річ, не став повідомляти, що вони робитимуть далі, чим наповнюватиметься їхній день, безмежний літній день над Дніпром, який міг принести кожному з них стільки безжурної радості й щастя, коли б не війна і не були вони солдатами і не стали оіуг, на рубежі, визначеному їм долею. На політзаняття зібралися швидко і не так від солдат­ської запопадливості, як із простої цікавості: що їм скаже Султанов? Досі на всіх політзаняттях він роз­повідав про становище на фронтах, говорив про Одесу, про Київ, про Дніпро, про бої на Соловйовій переправі, про мужність прикордонників у Пере­мишлі, про капітана Гастелло і Віктора Талаліхіна, усе це йому повідомляли вищі командири, самі дові­дуючись про найостанніші вісті по телефону, по ра­діо чи й просто через зв'язкових, які наздоганяли колони в степах, передаючи накази високих штабів.

Але звідки почерпне відомості сержант Султанов отут, на березі Дніпра, відрізаний від усього світу, не маючи зв'язку навіть із піхотною ротою, до якої «придана» його гармата, не знаючи, з якого берега річки треба чекати ворога — чи не допускати до пе­реправи, а чи відбиватися від тих, хто полізе через річку?

Вони всідалися біля погрібника ще отерплі зі сну, ще з затуманеними очима й головами, але вже про­буджувалася у них молодеча цікавість: що ж їм ска­же сьогодні сержант і звідки він може знати більше, ніж вони, а вони не знають нічого! Однак не було злостивості в їхніх думках, тільки добродушна ціка­вість, а ще: віра в понад природні здатності їхнього командира. Коли він, маючи на руці компас замість годинника, точно вгадував час, то чому б не міг вга­дувати й обстановку на фронтах?