Валентин Строкань - Чорний іній

Все було подзьобане кулями, розбите потоками свинцю. Біля ілюмінатора розпласталося закривавлене тіло, яке, мов щитом, затулило від дверей те, заради чого вони прибули на цей острів, — шифрувальну машину...

«Смага! Тілом заступив!..»

Із зусиллям відірвав товариша від шифрувальної машини і переклав Смагу на підлогу. Вловив ледве чутний стогін і, здивований тим, що Смага ще живий, почав рвати на ньому одяг, щоб перев'язати рани.

Смага розплющив каламутні очі.

— Не метушися, Джафаре... Зі мною все гаразд. Я знав, що ви встигнете. Слухай, говоритиму... Батькові передаси...

Із мерехтливого присмерку беззвучно виник Щербо. Джафар інстинктивно звів автомат.

— Свої, Джафаре!

Пересилюючи підступаюче запаморочення, Смага описав останні дні їхньої групи, полон, смерть Краповича та Чорного. Сказав про Щербаня. Що з Цвяхом, і в чиїх руках зараз метеостанція, він не знав.

Він силкувався ще щось сказати, але так і не зміг, голова його безсило впала на руки Джафара.

«Відмучився ти, Володю... Якби не ти... Хто дізнається?.. Хто, крім мене, Джафара та... Хто ще залишився?»

Почулися важкі кроки старшини, він конвоював двох німців. Ліва долоня його була закривавлена. Втомлено вказавши рукою на полонених, він запитально подивився на командира.

— Замкни де-небудь, — сказав Щербо; зняв каску, витер піт з чола.

— Назаров убитий.

— Гаральд? — Теж.

Цей нестерпно довгий бій тривав цілих вісім хвилин. «А все-таки — наше згори, ми її здобули...» Потягся по люльку. «Непоказна, наче друкарська... Мабуть, важкувата. Доведеться старшині на горбу тягти... А він поранений...»

Довго мовчав і не рухався, навіть, коли загасла люлька. У вухах пливла тиша, ні пострілів, ні скиглення вітру... А поруч Смага із затягненими каламуттю очима немов іще дивився в білий ілюмінатор. Щербо простягнув руку й стулив йому очі. Потім згадав, що час іти до передавача й викликати бомбардувальників, за ними — підводний човен, щоб дати йому нові координати зустрічі.

«Отже, на метеостанції Байда з Валєєвим? Чому там, а не тут? Що тут коїлося? Де Цвях? Гаразд, тепер усе простіше, спустимося до фіорду — з'ясується... Човен може прибути коли завгодно, точного часу вони назвати не змогли. Треба квапитися. Упоралися дуже вчасно. Полонених візьмемо з собою, зараз нема ні часу, ні сил їх допитувати. Фашистів, тих, що лежать біля входу, всіх затягти досередини. Льотчики працюватимуть п'ятисотками, при точному влучанні ніяких доказів залишитися не повинно. Навіть, якщо ганси надумають висадитися із своєї субмарини і перевірити все навпомацки. Та поховати Назарова, Гаральда, Смагу, Ткачука... Моїх хлопців. Навіть поховати по-людському не можна».

Джафар обшукав самогубця і передав Щербові документи. «Майор Йозеф Гревер. Місце народження — Нюрнберг... Начальник всієї цієї контори. Чому зламався? Що змусило хруснути ампулою?»

Розкрив чорний зошит, знайдений в офіцера. Щоденник — це думки, світогляд. Перед тим, як здати у розвідвідділ, треба погортати...

«Перед німецькою свідомістю завжди стояв і стоїть категоричний імператив, який рухає німцем, — обов'язок привести все до ладу. Все в світі повинно дисциплінуватися зсередини, хаос мусять упорядкувати германці. Тільки внаслідок акту їхньої думки та волі вперше з'являється справжній упорядкований світ. Германець завжди ставить перед собою завдання доконечності, звідси — органічне почуття обов'язку. Чи це трагедія надмірної волі, яка не визнає нічого поза собою?»

«Органічне почуття обов'язку? — Щербо сумно посміхнувся. — Безмежність цього «почуття» може далеко завести... А нам, слов'янам, звісно, у відчутті обов'язку відмовлено».

Перегорнув кілька сторінок.

«Ця війна є випробуванням для нації, для всього сучасного, так званого людства, розбещеного спокоєм. Але творчості йісторії не може бути без страждань, без болю. І хоч у будь-якій пристрасті до надлюдських цінностей є своя жорстокість, вирішення світового завдання непорівнянно вище міщанського благоденства та затхлого егоїстичного задоволення. Якщо в народі перемагають «ідеали» благополуччя, то він уже не може мати історії, не в змозі виконати ніякої місії в світі. Жорстокість цієї війни — це жорстокість історичної долі, жорстокість історичного випробування».

«Місіонер, теж мені, розумник, — на тому світі хай проповідує чортам!»

Він пішов у торець бараку, зупинився в тамбурі. Дивився, як старшина прив'язує до палі нарти, годує вцілілих собак. У роздертому гранатами отворі на зламах понівечених дошок встиг осісти іній. Він був чорним.