Валентин Строкань - Чорний іній

Рядовий Фердинанд Альфертс стояв на найвищій приступці біля входу з протилежного від Байди і Валєєва боку барака, він притиснувся спиною до дверей і намагався поглибше втягнути голову в піднятий комір кожуха. Він стояв тут більше години й по черзі напружував м'язи рук, ніг, черевного пресу, компенсуючи відсутність руху. Вряди-годи присідав. Холод підкрадався до рук, заповзав до унтів, але все одно це було краще, ніж кружляти навколо станції по коліна в снігу і відчувати, як вітер проникає під кожух та видуває останнє мізерне тепло. Мороз був невеликий, якихось п'ять-шість градусів, вітер дув з протилежного боку, і тут, біля дверей, було майже затишно.

Фердинандові давно хотілося відзначитися в якійсь стрілянині... Але в цьому холодному глухому закутку? Фердинанд тужливо оглядав страхітливі холодні скелі та пустельний багатокілометровий льодовик, мріючи про кухлик гарячої кави та сигарету. Буденна запопадливість — це не для нього, нехай інші вислужуються.

Коли до кінця зміни залишалося хвилин тридцять і він наважився зробити наостанок прощальне коло, увагу його привернув якийсь сторонній звук. Він нашорошився і почав повільно й обережно, щоб не послизнутися на заледенілих східцях, спускатися додолу, силкуючись переконати себе, що йому не почулося і в цій крижаній пустелі не може народитися звук, витворений людиною. Тому що на сімсот миль довкруг немає жодної живої душі, не враховуючи «камрадів», що сплять за стіною, та команди «Фленсбурга» десь в арктичному океані. Але звук повторився, і це змусило його зняти величезні рукавиці-верхонки і покласти палець на спусковий гачок.

Спустившись на кригу і залишаючись у затінку сходів, Фердинанд нахилився й почав вдивлятися у присмерк під бараком в тому напрямку, звідки, як йому здавалося, долинав шум. Замети заважали роздивлятися, одначе він виразно побачив натягнутий мотуз.

Старший лейтенант Байда не помилився в своєму товаришеві, якому вдалося з першого кидка закріпити айс-фі-фі на даху в потрібному місці. Валєєв хутко опустив на землю бухту мотуза, видерся нагору й зупинився навпроти віконця. Закріпившись на мотузі за допомогою ручної та ножної петель, він видобув з кишені щось на зразок «фомки» і почав неквапно орудувати нею, щоб розкрити щільно підігнані одна до одної стулки. Байді належало страхувати — він максимально натягнув мотуз і притиснув його ногою до криги, щоб петлі не прослизали. Та в гарячковому прагненні якнайшвидше досягти мети вони припустилися помилки.

Палі, що піднесли станцію на два метри над кригою, створили ілюзію повної прозорості навколишнього простору. Здавалося, ніби продивляється все і немає жодного закапелка, де могла б сховатися людина. Але так тільки здавалося.

Фердинанд Альфертс, ховаючись за заметами, підібрався до кутової палі і, затамувавши подих, визирнув з-за неї. Хоча й устиг він підготуватися до будь-якої несподіванки, але від побаченого вкляк. Якийсь тип висів на мотузі під самим дахом і намагався щось колупати в стіні їхнього бараку. Другий тримав кінець мотуза, чимдуж натягуючи його, щоб верхньому було легше втриматися.

Часу на роздуми не було, зараз цей нижній опустить очі і втупиться просто у Фердинанда. Тому рядовий Альфертс не закричав «Стій! Руки вгору!», а, обережно ведучи дулом, узяв на приціл горішнього. Чому саме його, він потім так і не зміг нікому пояснити, адже інший, безсумнівно, становив для нього значно більшу небезпеку. Альфертс зробив повільний видих і натис на спуск.

Автоматна трель хльоснула по нервах Байди, проте не викликала розгубленості, тільки змусила миттєво випустити з рук мотуз і вдарити швидкою сліпою чергою на звук.

Цієї миті згори обвалився Валєєв, і під його знівеченим тілом почала швидко розповзатися кривава пляма. Байда вгатив у бік того, хто стріляв, довгу чергу і почав торсати нерухомого товариша. Схопив за зап'ястя, намацуючи пульс. Очі тривожно перебігали від палі до палі, на слух намагався вловити крізь гуркіт дизеля шум розбурханого барака. Пульс не промацувався.

Німці почали вискакувати назовні. Треба було тікати.

Він кинув останній погляд на розкарячене тіло Валєєва й міцніше стис зуби. Дав кілька черг, приховав у якійсь сніговій шпарині порожній магазин. Потім зняв автомат з грудей мертвого Валєєва і, закинувши за спину свій, почав відходити в бік льодоспаду, туди, звідки вони прийшли.

В цьому напрямку німці переслідувати його не будуть.