Валентин Строкань - Чорний іній

Вловивши паузу між чергами, Цвях перекинувся через гребінь і відкотився до невеликої розколини. Ще кидок — і він сховався за невеликою гранітною плитою.

«А ганс набої не береже... Спокійно, Ваню. Все біле, як у шпиталі. Вата, бинти, білі халати... Казали, в таких сутичках треба й автомат для маскування — бинтом. Нещадна землиця. Господи, як траву хочеться бачити! Де ж ти, враже?.. Ну... Траву й землю! А не камінь з льодом. А ми можемо залишитися тут назавжди. Лихо, та й годі... Ну ж, фріце... Ага, он де ти є! І мене, здається, знову засік. Ух, його дуло немов у саму душу зазирає... Невже моя черга на той світ загриміти? Чого затужив, Ваню? Утри шмарклі, поділися по-солдатському! Отримуй, гаде!»

Він пірнув праворуч.

«На ще!.. У смерті знижок благати не будемо!»

«А він не вчасно спуск придавив. Мабуть, теж війною битий... Кулю впіймати не хоче. Видихається фашист. А ти? На себе подивись».

«Брехня! Ще повоюємо... Он ти де... На-а! Як там у тебе, гансе, справа із здоровим фронтовим духом? На ще... ще... Коли температура тіла знижується хоча б на градус, весь понт з фраєра злітає і прозирає нутро. Це нам відомо, бачили вже... Ну, це він з переляку лупонув, щоб душа відтанула. Час з тобою кінчати. Цілий магазин уже розстріляв. І місце зручне. Увага... На зустрічний схил, згрупуватися... упор на обидві палиці і... р-розворот на дев'яносто градусів. Тепер за уступ... Зібратись, Ваню, ну... ти ж умієш... зберися на силах, дихання затамував...»

Життя Цвяха вимірювалося метрами, що залишалися до німця. Фріц стрімко котився на нього. Ніж увіп'явся напрочуд легко.

Важко дихаючи, Цвях повільно сів на сніг поруч із закляклим німцем. Сил не було. Він сидів, утупившись у розірвану відлогу мертвого противника і намагався зметикувати, що ж робити далі.

«А таки це дірки від моїх куль. Тому він і втратив ініціативу».

Цвях роззирнувся і тільки тепер помітив, що небо стало майже чорним. Хмара, що півгодини тому з'явилася на обрії, затягла все небо. Біля ніг шелестів поземок, а лютий вітер жбурляв снігом у лице.

«Треба встати, — сказав він собі, нерухомо сидячи біля трупа. — Треба встати!»

Майже хвилина знадобилась йому на те, щоб звестися. Йому здавалося, що це його останні кроки. Але він зробив ще з десять кроків, потім ще... У запалі гонитви і не помітив, як вони майже спустилися на рівнинну частину острова, тобто північно-східне узбережжя, і лише тепер він подумав, що може зустрітися з колегами убитого німця.

«Де ж його камради? Десь поруч... Отже, хуртовина — те, що треба... Зараз тут і чортам тоскно стане. Треба знайти схованку».

Він втратив орієнтири і чвалав навмання, повільно переставляючи ноги. Завірюха намагалася його повалити, засипати снігом, але він розумів: якщо впаде, то звестися на ноги вже не зможе, і це буде кінець. Тому з останніх сил опирався вітру і йшов без мети. Просто вперед, у сонмище крижаних скель, туди, де чатує смерть. Він не боявся її — вона мала принести лише полегкість.

«Оце і є смерть?» Його очі побачили чийсь темний силует. Він був зовсім поруч. Думки його плуталися. На останній межі він силкувався зосередитися, боячись галюцинацій, не наважуючись повірити, що нескінченні зусилля привели, нарешті, хоч до якогось кінця, все одно до якого.

«Може, я в раю?», — подумав. Він просунувся трохи вперед, найбільше боячись загубити в цьому бурхливому сніговинні орієнтир. Він почав лічити кроки до нього.

Ледь проступаючи крізь білий рухливий морок, на нього насувався силует якогось судна з поламаною щоглою. Воно намертво вмерзло в кригу біля самісінького берега.

«Летючий голландець»? Який там з біса голландець? Ковчег? Геть здурів! Начебто шхуна... Рибалка? Мабуть, норвежець...»

Судно здавалося мертвим. Але ж це сховище! І якщо там збереглося хоч щось дерев'яне, то це — вогнище! Зболене серце відгукнулося гучними поштовхами, відповідаючи на фантастичну думку про тепло. Про «камрадів», які могли блукати десь поблизу, він не думав.

Всередині він виявив безліч дерев'яних уламків, і це потішило його так, наче ці дошки й друзки були незліченними скарбами. Це було життя! Спотикаючись і лаючись, він обнишпорив усі закапелки, але, крім ганчір'я, гумових чоботів та позеленілого полив'яного посуду нічого суттєвого не знайшов. На камбузі знайшов пригорщу друзок і почав поратися біля плити. Знайшовши анкерок із солярою, зрадів так солодко, як у дитинстві.

За кілька хвилин у топці заграв вогонь. Він сидів нерухомо прямо перед вогнем, не в змозі поворушити ні рукою, ні ногою, кожною клітиною вбираючи в себе благодатне тепло. Навіть голод не міг зігнати його з місця. Ткнув просто у вогонь заціпенілі негнучкі пальці. На нього стрімко навалилася знемога. Він раптом відчув гострий біль у передпліччях і попереку й подумав, що це реакція відталих м'язів на ті неймовірні зусилля, яких він доклав, аби вирвати, вивернути, виколоти свою зсудомлену плоть із смертельного крижаного кратера. Лежав би він зараз закоцюблим мішком кісток у проваллі, й ніхто в цілому світі не дізнався б, як він загинув і де. Він думав про це відчужено, спокійно, наче не про себе, а про когось стороннього.