Валентин Строкань - Чорний іній

Він вважав єзуїтством стиль натяків та замовчувань, коли суть розмови зводилася до двох-трьох фраз, але важливим було не стільки те, що сказано, але — як сказано, а також і те, про що змовчали. Такі «танці навшпиньках», як він це називав, були для нього обтяжливі. «Трухлявієш, старий собако Зеппе, — він стримав зітхання. — Чи доречна взагалі спроба начальникові експедиції наблизити до себе фельдфебеля після трьох місяців спільної служби?»

Гревер мовчав, вивчаючи Рана. Він вважав за краще не розігрувати привітність, гадаючи, що фальш не сприятиме прихильності до свого начальника такого бувалого солдата. Він був з тих битих, за якого, як кажуть слов'яни, двох небитих дають. Одчайдушний вояк.

— Як вам подобається тутешній клімат, Ране?

— Відверто кажучи, Кіпр мені подобався більше, пане майор, — без тіні улесливості, не вдаючи з себе зразкового службиста, що було б не дивно для вояка фельдфебельського вишколу, відповів Ран.

— А тут навіть кава з присмаком криги, — додав він.

— В мене таке враження, що вам тут нудно. Ні?

— Нудьгувати нема часу, пане майоре. Турбот вистачає, — солідно, з виглядом людини, котра знає собі ціну, заперечив фельдфебель.

«Йому ледве тридцять два, якщо мене не зраджує пам'ять, — згадував особову справу Рана Гревер. — Як на фельдфебеля він зовсім молодий».

— Звичайно, спілкуватися з Афродітою набагато приємніше, ніж з холодними північними сильфідами, — повертаючись до напівжартівливого тону й водночас розраховуючи перевірити рівень начитаності фельдфебеля великогерманського вермахту, констатував Гревер.

— Я завжди віддавав перевагу жінкам півдня, — тоном рівного, приймаючи напівжартівливі інтонації, але не перетинаючи межі офіційності, відповів Ран.

Так, а тепер несподівано змінимо тему:

— А який настрій людей? Чи не траплялося ремствування, ознак втоми? Ніхто не нарікає? Зрозумійте мене правильно, Ране, — з легким притиском сказав Гревер, переводячи розмову на натяки й навмисне не розшифровуючи смислу сказаного.

— Не сказати, щоб піднесений, але цілком бойовий. Особовий склад готовий до виконання будь-яких завдань, — не зреагувавши на натиск і не кліпнувши оком, відповів фельдфебель.

Він не прийняв двозначності. Закритий, мов мушля.

— Давно на Півночі? — приховуючи сумнів у доцільності цієї розмови, запитав Гревер.

— Дев'ятого квітня [8] 9 квітня 1940 р. — день вторгнення Німеччини у Норвегію та Данію. я вже був у Норвегії, у складі двадцятої Лапландської армії.

— Два роки, як на теперішній час, — це солідний строк. Отже, маєте достатній досвід, щоб зрозуміти, що полярні умови — особливі умови. На війні завжди мала величезне значення згуртованість колективу, а тут, в Арктиці, це важливіше вдвічі, втричі. Ви це розумієте, Ране, чи не так?

— Так, пане майоре. І домагаюся цього всіма можливими засобами.

— Похвально, — Гревер зробив паузу. — Я давно приглядаюсь до вас, Ране, — силкуючись надати певної глибини і значущості цьому факту, пильно подивився у вічі фельдфебелю Гревер. — Вам можна довіряти.

— Ви надто ласкаві до мене, пане майоре, — не відводячи погляду, промовив Ран.

— Ми говорили про згуртованість. Саме тому командирові так важливо мати якомога більше людей, на яких по-справжньому можна покластися. Під словами «по-справжньому» я маю на думці от що: завжди, в будь-який час, у будь-якому місці виконати будь-який наказ. Адже найменша неузгодженість, найменший негативний момент у нашій роботі — це пляма на всіх нас. Чого я як командир, звісно, не можу допустити в жодному разі. Репутація загону «Арктика» повинна бути бездоганною. Інакше наша «контора» просто не захоче мати з нами справу. А я маю намір... рекомендувати вас для служби в Абвері.

Гревер замовк. Йому здалося, що в його голосі прорвалася ретельно тамована напруженість. Він купував Рана, пропонував в обмін на тяжку ратну працю перспективу інтелігентської служби у функабвері. Але те, що на самоті видавалося йому безпрограшним, зараз, у розмові з фельдфебелем, раптом дряпнуло серце раптовим, майже панічним сумнівом. «Рефлексую, мов незайманка перед дефлорацією. Ти лайно, Зеппе».

— Дозвольте запитати, пане майоре: чи є факти, що плямують репутацію нашого загону?

— Поки що ні. Але провідник зобов'язаний передбачати, адже ж прогноз і передбачення — чи не найголовніше у нашій роботі, хіба ні? — намагаючись говорити спокійно, іронічно, впевнено, як досі йому вдавалося, спитав Гревер.