Валентин Строкань - Чорний іній

Він зупинився, щоб передихнути, і тільки тепер відчув, як гостро давить у ребра автомат. З чималими труднощами йому вдалося правою рукою вибити зброю з-під себе й перекинути за спину.

Так... тепер спробуємо інакше. Підтягнутися... спертися правою рукою. Ще... до останку... так, щоб праве плече майже торкалося ножа, а ліве було якнайвище... ногами підсобляю... ще... ось би зараз «кішки» та айсбайль... у мого дзьоб був гострий, сам гострив. Та... все в рюкзаку залишилось... Треба було його ще пошукати, а ти, мов фраєр, запанікував... Гаразд, чого тепер марно шкодувати. Та й у тому місиві все одно не знайшов би. Тепер лягти навскоси... розкарячився, ступні напружити... Ну!

Цього разу йому вдалося встромити ножа сантиметрів на тридцять вище, хоч лезо встигло продряпати в кризі борозну завдовжки з десять сантиметрів перш ніж зміг з допомогою лівої руки зафіксувати його.

Добре... тепер обома руками спробуємо, щоб відразу врубався... Обережно... праве плече... поштовх... Є!

Він знову сповз додолу, але не набагато. Ніж увіткнувся сантиметрів на тридцять вище попередньої лунки. Добре! Так би й надалі... Тепер він знав, як треба діяти, його зусилля зробилися осмисленими й почали давати результат. Повільно й обережно він підтягувався все вище, доки просунувся на висоту свого зросту, й раптом носаком намацав лунку від одного з попередніх ударів. Це дало надію на додаткову опору. Він спробував утиснути в заглибину носак і спертися, але заглибина була мілка, а черевики надто жорсткі. За кілька хвилин він збагнув, що його надії не справдилися.

Йому вдалося просунутися вгору ще на кілька ударів ножа.

Перекур... правиця починає тремтіти, м'язи перенапружились. Що робити, як судома вхопить? Га, Іване?.. Далеко ще?.. Ох, трясця твоїй матері, ще так далеко... Чи дотягну?

Він уявив собі, як повзе до того місця, де звалився на кригу, де вдарився носом об автомат, — і не зможе піднятися, як проповзе ще кілька метрів, перш ніж стати на чотири, потім... Потім знову похилив голову і притиснувся гарячим лобом до криги.

... За що ж така кара Господня? Нічого подібного в моєму житті ще не було, хоча й бачив смаленого вовка... Це ж треба — на краю землі, у чорта в зубах, у таку хріновину вляпатися!... Брехня! Нас так просто не візьмеш!..

Він знову лютим ударом врубав у кригу свого ножа. Знову підтягнувся і знову встромив ножа. Піт заливав очі, м'язи зсудомило.

Вперед, сволото! Впере-е-д!

Він знову відчув, як почала трястися права рука. До того ж набагато сильніше, ніж уперше. Він відчував кожний м'яз, кожне сухожилля, які смикалися й кам'яніли, звиваючись у тугі вузли, хапав перекривленим ротом повітря, але й далі вбивав ніж у кригу. Так він просунувся вперед ще, може, на два метри, перш ніж рука остаточно заклякла скарлюченою. Тепер він утримував руків'я тільки лівою. Але й у ній запульсувало болем, що примусило застогнати. Біль посилювався, з ним не можна було впоратися. Він замружився й до хрускоту стис щелепи. Аби лиш пальці не розчепилися самі! Понівечені морозом та болем, пальці існували самі по собі, не залежали від його волі. Тільки б вони не розчепились!.. Тоді кінець... Він застогнав. Стогін скидався на гарчання.

Судома корчила дві безкінечні хвилини. Коли це зрештою минулося, він знову притиснув лоб до криги, намагаючись розпружитися. У-х-х! Тепер рухатися буде значно важче... судома таки виснажила... Господи, крига вся червона від крові, та й сам весь вивовтузився, пикою, мабуть, на дідька схожий... От халепа...

Він просунувся ще на метр. Знову почало зсудомлювати руки, і цього разу корчі були сильніші, триваліші й опікали жаским болем. Проте найбільше він боявся знепритомніти.

Біль почав повільно відступати, але тут він відчув неприємний дрож у лівій нозі, якою в пошуках опори весь час намагався намацати ямку від ножа. Довелося витягнути ноги. Тремтіння минулося. Тепер він змушений був довго відпочивати.

І знову врубувався ножем у кригу, знову підтягувався. Схил став пологішим, і просуватися стало легше, але він цього навіть не помічав. Смертельна втома сковувала, дуже хотілося зупинитись і не рухатись, та він усвідомлював: на відпочинок він часу не має. Страх смерті змушував боротися, і він рубав лід тремтячими руками, стогнучи від болю і страху. Він уже погано розумів, що робить. Звуки перестали долинати — йому здавалося, що він — усередині величезного дзвону, а довкола тяжко давить тиша. Біла замогильна тиша... Очі застилав туман.

Наче якась тінь накрила... Згори. Крук, мабуть. Здобич відчули... злітаються, наволоч. Які круки? Тут же немає птахів. Тут узагалі нічого немає! Це маячня... я марю... Отже, скоро хана.