Роберт Вальзер - Розбійник

Поля посівні зеленіють сходами, а поля битв червоніють і все ж розквітають звитяжним пурпуром, і замість мене хтось сам у себе питає, де ж і коли ця куля наздожене розбійника, ставши йому нагородою за всі його добре продумані й позбавлені сумнівів лиходійства й безпутства. А дістати цю кулю він, безперечно, має і вже хоч би тому, що йому треба пустити кров. Потім йому стане трішечки легше. Та наразі це важливе запитання ще чекає на відповідь. Якою красою і прохолодою вилискують ріпакові поля під блакиттю небес, а те, що ліс прагне незмінно лише зеленіти, — це просто чудово і промовляє про його впертість і наполегливість, хоч іноді ми і не проти, щоб він трохи змінився, став іншим, еге ж? А який зовсім новий, досі небачений колір для лісового одіння ви запропонуєте? Прошу вас, поділіться зі мною своїми думками, я залюбки їх будь-коли вислухаю. І цієї хвилини розбійник згадав, як кілька років тому читав про бунтарів, що їх, аби зробити настрашку усім, повільно четвертували. Та стаття йому трапилась у старому часопису, одному з найперших в історії, і її супроводжували малюнки з тих давніх часів. Четвертуванням можна було спокійненько собі втішатися, з насолодою попиваючи каву ґлясе, і з приємністю перейматися враженням, немовби спостерігаєш, як у браму що-небудь ввозять. Він пам’ятав ще ту вулицю, де стояв ресторан. Обаполи неї тяглися дерева, а неподалік у його кімнаті, себто в одному з будинків на тій-таки вулиці, лежав хворий художник. Лежав геть блідий, приготувавшись померти, але сили до нього вернулись. А на одній прогулянці пізнього вечора, що тихо і ніжно обплітав діамантово-срібними нитями крони дерев на округлому схилі, неначе у винагороду їм за їхнє невимовне терпіння і невибагливість, — щоправда, в дерев зазвичай лиш такий вигляд, немовби вони невимовно терплячі абощо, — на тій прогулянці йому мимоволі навернулася думка про те, як давно колись один імператор загинув від рук так званих сильних світу цього і як усіх осквернителів тіла і духу його величности потім скарали, а дружин тих злочинців примусили дивитися на їхні муки, щоб дружини відчули сповна, що покара завжди неминуча. Жінки, котрі мусили спостерігати за стратою тих, хто їм доти опорою був і захистом, — ті жінки були, очевидно, ще в глибшому розпачі, ще нещасніші, ще дужче згорьовані, змучені, вбиті, аніж зловмисники, а ту покару призначила їм також жінка, одна з родичок імператора. Ця історія вкарбувалася розбійнику в пам’ять ще в шкільні його роки, і тепер він подумав: сильні світу цього нерідко здаються самі собі аж надто вже сильними, втрачають спроможність оцінити своє ж таки значення й навіть не тямлять, як триматися і щодо себе, і щодо світу довкола. Либонь, власні персони починають у них викликати захват, і раптом вони виявляють у собі кепський настрій, а позаяк, на відміну від маленьких людей, навчилися владарювати і звикли, не довго гадаючи, віддавати накази, то хутко і просто, не завдаючи собі клопоту на хвильку замислитись — елегантно, сказати б, — пускаються на лиходійство. Високе становище їм легко отьмарює розум, однак чого варті високі пости проти трону безвинности, проти ідеї божественної недоторканности і проти недосяжного п’єдесталу гуманности, на якому сидить імператор, він-бо дбає про статок щонайбіднішого наймита чи якогось поденника так само щиро, як і про розквіт багатих. Імператор нікому не надає переваги, хіба лише в разі крайнього примусу і то цілковито проти власної волі. Тільки під тиском обставин. Він усім — мов той батько, і ось із таким оборонцем загального блага оті бунтарі повелись так жорстоко, тож потім і з ними повелись, відповідно, так само жорстоко. Адже отих зверхників, котрі раптом утратили смак до виконання своїх повинностей, що на них накладають їхні верхні пости, треба було покарати якнайсуворіше вже заради маленьких людей. Чоловіком освіченим мене можна назвати тоді лиш, коли я сповняю просвітні обов’язки. Тут ідеться сливе про те саме. Тих зверхників так суворо покарали тому, що вони опустилися нижче від тих, котрі вже у самому низу, покарали тому, що вони цілковито забули про лицарство, а коли лицарі чинять, як справжні злочинці, то їхні вчинки стократ злочинніші, ніж у звичайних зловмисників, чиї прогріхи легше збагнути, бо їм не поталанило із вихованням, яке і покликане відвертати таке переродження. Сильні світу цього неухильно повинні в очах всього народу піклуватися про свою велич і авторитет, про поступливість у власних поглядах і власних діяннях. Вони мають цілком усвідомлювати, що все це пов’язане, і якщо цю пов’язаність вони розірвуть, то опустяться на самісіньке дно, відступати їм буде взагалі уже нікуди, адже їхнє призначення — слугувати взірцем і то не в розпусті, не в моральнім занепаді, а в твердому дотриманні букви закону. З цієї та інших таких причин ми поділяємо гострий гнів тієї графині. Їй, певна річ, було досить нелегко повестися так суворо. Духовне життя у людей школа наповнює враженнями, щоб вони там жили і жили, та в більшості з нас гаснуть ті світочі, що їх колись учителі намагалися запалити назавжди. Вплив шкільної науки радше впав, аніж зріс, і це — попри величезні зусилля та кошти з боку громад і держави заради того, щоб саме школи достатньою мірою забезпечити всім необхідним. Кажучи іншим ладом, справи стоять десь так: у тій інституції, яку ми називаємо школою, дух школи утратив позиції перед позиціями духу життя. Цей шкільний дух начебто вже і не важиться бути самим собою. Ніхто із навчителів уже і не хоче бути просто навчителем, кожне з них прагне лишатись людиною, яка гідна життя. Вони уникають конфронтувати з життям у сенсі шкільної науки, одначе життя через це виграє, як здається, не дуже багато, а може, навіть радше втрачає. Школи уже почали перед життям, так би мовити, запобігати. А що, як життю до такого шкільного запобігання, по суті, немає ніякого діла? Адже ми усілякі манірності-ніжності нерідко сприймаємо просто-таки з відразою. Життя не бажає безперестанно чути розмови про те, яке воно миле, та любе, та добре, чарівне, прекрасне й важливе. Отак, отже, школа життю й прислуговує, майже в усьому перед ним притьма стелиться, а життя через це, очевидно, виявляє свою непокору й упертість, відмовляється від її прислуговування з таким відчуттям, немовби ця дружня послужливість його тільки ганьбить. Життя каже нам: «Мені не потрібна ваша необдумана поміч, краще подбайте про себе», і я гадаю, що воно має рацію. Школа повинна подбати про себе, подбати про те, щоб з усіх поглядів залишатися школою і тільки школою. Адже життя з віку-правіку має свою, споконвічну і власну мету, і пояснити її ой як непросто й нелегко. Школа не має завдання збагнути життя й залучити його до виховання. Про життєву науку життя уже якось подбає завчасу й за певних обставин саме. Коли школа слугує собі, плекає дітей лиш у власному дусі, то потім життю вони стануть куди цікавішими, і воно, очевидно, пригорне їх і відкриє їм більше життєвих скарбів. Життя ж бо, зі свого боку, бажає плекати колишніх школяриків у власному дусі. А якщо діти ще в школі пройдуть виховання в життєвому дусі, то потім життю вони дуже нудні. Воно позіхає тоді і каже: «Ох, не заважайте спати. Адже ви відібрали у мене моє завдання. Діти й так уже знають усе. Що мені з ними робити? І про життя їм відомо вже більше, аніж мені самому». Тоді чиниться все своїм робом і одночасно стоїть на місці, і все — як вві сні. Життя відкривається лише тому, хто має до нього довіру. Дітям давати знання про життя вже за шкільною партою — це не що інше, як боягузтво, і така запопадливість до добра не доводить. Чи не ліпше вернутися до безтурботности, позаяк ми звалили на свої плечі стільки турбот? «Якщо я видаюся вам таким нестерпучим, — каже життя, — то навіщо ви в мене вступаєте? Не морочте собі з цим голову. Коли вже мені не дають і посміятися з недосвідчених новоприбульців, то тепер мені до всього байдуже. Якщо не бажаєте болю, то не матимете і насолоди. Якщо ви узяли за мету мене, то вже від початку пішли не тим шляхом. На моєму шляху надто багато трапляється праведників, і всім їм кортить зі мною упоратись. А що, коли я їх попросту не помічаю? Коли не даю їм зі своїх джерел пити, а всі скарби свої від них приховую? Коли від людей я не маю ніякої втіхи, то як знайдуть утіху вони? Ось приходять усі вони в мене із власним мистецтвом життя, та мають лише мистецтво, але не мене. Мистецтво знайти могли б вони тільки в мені, та коли б і знайшли, то саме так вже нізащо б його не назвали. Мені вже не вільно робити людей нещасливими, але ж тоді як вони стануть коли-небудь щасливими? Як коли-небудь відчують, що таке щастя, якщо від нещастя воно невіддільне так само, як світло — від тіні, що одне одне зумовлюють? Люди не хочуть уже зла і добра, вони хочуть лише добра, але ж така примха — незбутня! А те, що тепер вони так чудово мене розуміють, — яка їм із того користь? Крім пихи — ніякої. Та насправді ніхто мене й не розуміє. Людям для цього ніколи не стане розуму. А як вони всі мене люблять! Яка глибоченна ця їхня любов! І який глибоченний це несмак! І щоб неодмінно скоштувати до решти усе, що в мені є. І кожне при цьому почувається неабияк обділеним. Але як може кожне одержати те, що воно потребує? Мені любий той, хто взагалі не чекає від мене ніяких утіх, хто заклопотаний самим собою. А той, хто цінує мене дуже високо, — о, цей здається мені ні на що не придатним. І як воно так буває, що надто настирливі враз опиняються десь на задвірках? Скільки таких, що палають жаданням, не викликають жадання у мене! А ті, що шукають утіх, здебільшого повз життєві утіхи й проходять. Вони несерйозні, а тому нудні і змушені нудитися разом зі мною, бо мені з ними нудно, і через те, що вони не воліють бути серйозними, становище їхнє серйозне, а водночас і моє, а втім, ні, моє не серйозне, і від мене ніхто уму-розуму не набирається, а тим часом від мене давно уже всі таки ж порозумнішали, та постійно про це забувають і раз у раз починають мудрувати-гадати, й шукати розгадок, і, знайшовши їх, знов забувають, і так ніколи уже й не розгадають, бо страшенно заклопотані тим, щоб узяти мене в свої руки, та всі вони — таки мої, як лишень хто-небудь може бути моїм, хоч ніхто з них про це й не здогадується». Їхньої мудрости вистачає лише на стурбованість, вони сліпо вилазять зі шкури, щоби сподобатись, а діти тим часом уже знов підросли, і дитинство минуло, і знов двоє сходяться, щоб мати дітей, і з вихованням щастить, і освіта, і кропітка робота, немовби над тим монументом із різноманітних форм, що його ніколи не вдається завершити, й життя пізнане і непізнане, безпорадне і самовладне, мов те дитя, життя, безмежно велике і — просто цяточка, і саме цієї хвилини розбійник знову хутенько вирушає обідати, бо настав такий час. Тепер його мешкання виявляється раптом зовсім в іншому місці. Та чи не забігаємо ми наперед? То й що, навіть якщо й забігаємо? Кому це завадить? Цьому не варто надавати аж такого великого значення.