Array Array - Пацики

— Вона казала, що тебе не було на двох заняттях.

— Може.

— Ти не ходиш у бурсу?

— Ма, ти знов починаєш?

— Синок, — дивиться на мене, — я тебе прошу, закінчи те кляте петеу. Без освіти тобі буде важко. Повір мені. Це ж середня освіта, якщо не матимеш диплома, то не зможеш піти далі вчитися. Чуєш мене, синок? Я розумію, що тобі важко. Всім важко. Зараз часи такі. Але ж… Толя, не грай вар'ята. Потихеньку… і все налагодиться.

Я тебе прошу, не кидай училище, чуєш? А там, дивися, влаштуєшся на гарну роботу, зароблятимеш путню копійку, одружишся; пауза; мені спокійніше буде. Синок, подумай…

— Добре, — перебиваю її, аби все це припинити. — Пішли спати.

Я знову у своїй кімнаті. Оглядаю платівки, радіолу, обклеєні картинками та плакатами стіни й почуваюся краще. Таке враження, наче мене тут не було цілий рік. Сідаю за свій письмовий стіл, торкаюся рідних предметів: олівців, запальнички, старовинного срібного хрестика, якого колись виміняв у Коновала. Несподівано заходить матір: можна? Да, да, заходь. Вона сідає на вільне крісло й каже, що до мене кожного дня телефонує Ляня, дівка, мабуть, за тобою сохне, синуля, може, ти до неї хоча б подзвониш?

Учора в бурсі мені виписав наш мастак за те, що прогулюю пари. Толя, каже він, ти ж нормальний розпіздяй, візьми себе в руки, закінчи це сране петеу, залишилося якихось два роки. Да, мастак Ромко — мужик серйозний і злого не бажає. Я пообіцяв йому, що виправлюся. Сьогодні на світовій літературі несподівано для себе отримую п'ятірку, й це мене круто вставляє. Здивований Коновал дивиться на мене і каже: ти шо, гоніш? ти шо, ботан? Сам ти ботан, обурююся на нього, читати нада, хоча б деколи; «Собор Паризької Богоматері» — класний роман, і тобі, наріку недоношеному, цього ніколи не знати. Коновал на мене гниє, але я його не слухаю. Після пари Риня, я і Король ідемо в дворик за нашими навчальними майстернями, в гастрономі купуємо «Жигулівське» (фуфлове попалося — 2–го пивзаводу), падаємо на лавці. Риня зізнається, що вчора вночі до нього подзвонила зарюмсана Іра Капуста, Толян, я з нею тер аж до дванадцятої ночі, вона так ридала, шо це просто торба, мені її навіть шкода стало; пауза; Риня сумно дивиться перед себе, п'є невеликими ковтками з пляшки й продовжує: яка тьолка, пацани, я не знаю, чи будуть мене ще так любити… Ти говориш, як сімдесятилітній дід, сміється Король, клацає запальничкою й прикурює, глибоко затягується, випускає дим і продовжує: а я, пацани, думаю, шо ми не повинні сохнути за ними, хай вони бігають за нами: ше така бабаська не вродилася, яка змусить мене про неї думати; пауза; це дуже нездорова біда, коли мужик постійно думає про бабу, він тоді стає ненормальним… скільки класних пациків було, які через пизду зламалися. Я допиваю пиво, жбурляю пляшку в кущі. Риня несподівано згадує Дефіцита й каже, що він вже догрався, Дімі, здається, кранти настали, он, на весілля запросив.

— З Ахінацеєю?! — у мене мало очі на лоба не лізуть.

— Да, — відповідає він, — прижучили нашого Діму кегебісти, прижучили по повній програмі, пацан так скоро не відмажеться, ходив, сміявся, блатував, а тут — хлоп! — і ласти.

Пауза.

— І мене він запросив, — каже Король.

— А нас з Машталіром — нє, — дивлюся на них.

Риня кисло посміхається й каже, що Дефіцит уже кілька днів ходить мутним, ніби його мішком прибили, шось собі кілішкує, нічьо не говорить, пацану нада помогти, бо настануть гайки… якшо сам себе підписав на цю біду, то можна простіше до цього ставитися, на всьо забити великий болт і жити в своє задоволення, а шо нє? а? в будь–якій ситуації є вихід, навіть коли тебе насильно женять; а корчити з себе нещасного… їбав я це. На його місці міг би бути я, обводжу їх поглядом, або Бодьо Машталір. І шо, ти тоже би собі так мозги парив, як Діма? — дратується Риня. Не знаю, розгублено відповідаю йому, просто… просто нам легко говорити, бо ми не були в його шкурі. Да всьо це гнилі тьорки! — встає Риня з лавки, «в його шкурі», «в його шкурі»… шо «в його шкурі»? Хай живе так, як йому добре… ну женили тебе на цій сучці Ахінацеї… пху! твою мать! і треба було ж таке чювирло підчепити? але ж на цьому життя не зупиняється… Пацани, перебиває нас Король, шо ви про всяку біду думаєте, краще їдемо вечором під «Нічлаву», купимо тварюку й відпердолимо її, а? їдемо? Пауза. Ми переглядаємося з Ринею. Ачьо, можна, пожвавлюється він, сьогодні ж ми нічим не зайняті? Король каже, що колимагу й хату організує, за це не переживайте, головне, шоб бабки були, п'ятдесят паперів на дві–три години хватить. Нема питань. Моїх останніх двадцять п'ять баксів, думаю, вистачить.