Array Array - Пацики

З нагоди першого вересня нас виводять на пе–теушний пляц за адміністративним корпусом, ми шикуємося групами й слухаємо нудну промову директора. Потім говорить наш викладач історії, поважний в Тернополі старий рухівець, який хвилин п'ятнадцять триндить нам, що ми є майбутнє свого народу, що ми повинні продовжувати відважні справи своїх батьків, як це робили Сагайдачний, Хмельницький, Сірко, Мазепа, Шевченко, Франко, говорить про складні часи, що випробують кожного з нас, про великі переміни. Біля мене стоїть Коновал і кривиться від нудьги, ранкове сонце б'є йому в обличчя, і він ніде не може від цього сховатися. Ну, то слава Україні, каже Коновал і позіхає, рядами котиться легкий сміх. Нарешті нас відпускають, і привітання з новим навчальним роком закінчуються.

— Яка перша пара, Сава? — звертаюся до нього, той порпається в дерматиновій папці, дістає папірця, дивиться в записи: допуски і технологія вимірювань.

— Шо за біда? — морщиться Риня і питає, чи піду я на цю пару.

Вирішуємо йти. Нам читає миршава курка російською мовою, з пожовклими дрібними зубами й маленькими, як шпарини, очима. У неї неприємний, тонкий і колючий голос, який нас смішить, і ми насилу себе стримуємо, аби не пирсну–ти. Ця маленька жіночка, голова якої крутиться, як пропелер, двічі робить нам зауваження через наші з Ринею перешіптування й урешті виходить із себе, вибухає, як ураган, і виливає на нас весь свій гнів, на який тільки здатна, каже, шо ми:

ПОКИДЬКИ СУСПІЛЬСТВА

ВСІХ ВАС (це вже до цілої групи) ПОВИГАНЯЛИ ЗІ ШКІЛ

ВИ НЕ ЗДАТНІ ВЧИТИСЯ З НОРМАЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ

ВИ ВІДСТАЄТЕ ВІД РІВНЯ РОЗВИТКУ ВАШИХ РОВЕСНИКІВ

НА БАГАТЬОХ ІЗ ВАС ЧЕКАЄ ТЮРМА

ЄДИНИМ ВАШИМ ПОРЯТУНКОМ Є УЧИЛИЩЕ

ЦЕ ОСТАННІЙ ВАШ ШАНС І НЕ ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ З СЕБЕ ГЕРОЇВ

ВИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ

ВИ — МАЛЕНЬКІ ЗЛОЧИНЦІ

ШПАНА

ВАМ У ЖИТТІ НІЧОГО НЕ СВІТИТЬ.

Вона просить запам'ятати її слова. Затичка тріперна! Одразу розумію, що з цією вівцею будуть серйозні проблеми, й невідомо, чи складу її сраний залік у кінці навчального року. С–сука, каже з притиском Риня. На перекурі підхожу до Лободи й наказую, щоб змотався в магазин за кефіром, бо я себе погано почуваю, шлунок барахлить. Цей лох ламається, як дєвочка. Не встигаю сказати й слова, як до Лободи підвалює Риня й дає йому по балді; підар, вали в гастроном. Ображений Лобода йде. Риня довго на мене дивиться й каже, шо все це, Толян, твоя доброта, вони тебе вже слухати не хочуть. Твоя правда, відповідаю йому, треба частіше давати їм по кардану. На другу пару — етнографію та фольклор рідного краю — йти ломи. Лобода приносить мені кефір і хоче здиміти. Риня зупиняє його й каже, тебе ще не відпускали.

Розгублений Лобода не знає, що робити. Лобода, звертаюся до нього, попроси дозволу піти. Лобода мнеться, віднікується, Риня хапає його морду пальцями, стискає, як гумову грушу, я тобі табло порву, ублюдок. Лиши його, кажу Рині. Лобода проситься піти, і ми його відпускаємо. Пауза. Минає півпари, нас ще більше підхарює нудьга.

Риня пропонує знайти Таню й затягнути її в тир. Да. Йдемо шукати Таню, за розкладом у неї зараз всесвітня історія, підіймаємося на третій поверх, але Тані ніде нема. Як на зло, закінчується перерва, сцикухи з її групи йдуть в аудиторію. Нарешті помічаємо Таню, яка наближається з боку сходів до нас. Риня обіймає її за стан, замалажує, але Таня намагається вирватися, каже, шо вже почалася пара. Яка в дулі пара! Ми тебе хочемо. Нє, нє, відмахується Таня, в мене зараз пара, і взагалі… я вийшла заміж. Таня, сміється Риня, ти гоніш, який в дупі заміж, пішли. Риня, в мене чоловік тут, в общазі чекає, як я можу, каже вона. Спостерігаю за нею з відстані кількох метрів: покращала, морда стала ніби свіжішою, рум'яною, Таня помітно підтягнулася й трішки схудла, що її зробило стрункою; єблі дають своє. Риня просить, сюсюкає до неї на вушко, каже, йдемо в тир, всьо буде нормально, маленька, згадаємо старі добрі часи. Таня довго думає, врешті не витримує: ти, на–вєрно, тупий, Риня, да? я замужем! ЗА–МУ–ЖЕМ! нє, ти, канєшно, мені нравишся, але… я вроді бєрємєнна… Ох ти йо! — мало не падаємо на сраки. Таня усміхається: хочете, я вам дєвочку порекомендую, Іванку? Пауза. Ми в осаді. Да? шо за Іванка? давай Іванку! Таня раптом стає серйозною: тільки шоб ніхто не знав, чуєте? щоб ніхто не знав. Да, да, щоб ніхто не знав, нема питань, на, всьо буде нормально. Таня йде і приводить Іванку, свиня — так собі, заканає. Ми швидко спускаємося на перший поверх, потім сходами йдемо ще нижче — в тир, Риня витягує ключ до дверей, але, срань господня! — ключ не підходить, змінили замок. Риня матюкається, грюкає у двері. Я швидко його заспокоюю, тіпа, розслабся, придурок, нас можуть почути. Іванка поривається йти, каже, що сьогодні не може, я, в натурі, мальчікі, сьодні навєрно не вийде. Риня її не відпускає і тягне в каптьорку Ігоря–електрика, яка біля спортзалу. Ми завалюємо до нього, так і так, пояснюємо всю біду. Ігор, який возиться з купою дротів, несподівано стає злим, переляканим, віднікується, тіпа, таке робіть де завгодно, тільки не в мене. Я дивлюся на нього й мені стає противно, а колись цього лоха я поважав. Риня випадає в осад, він не може вкурити, що Ігор нам відмовив, і в чому? — на двадцять хвилин дати свою галіму барлогу. Лох! І ми його ще пригощали планом, деколи, урода, поїли… Ігор виправдовується, пацани, на мене насів дєрік, грозився, що вижене, зрозумійте, я не можу, я… Але ми не слухаємо його виправдання і виходимо, їдемо до мене, звертаюся до них, на Київську. Іванка встає на роги, нікуди я не їду! в мене тут чоловік! а якщо мене з вами побачать і йому скажуть? ви про це не подумали? І в тебе чоловік? Здуріти можна. Нє, ми про це не подумали. Риня не знає, що робити. Ми відпускаємо Іванку й мовчки дивимося, як вона віддаляється до мантелеп зі своєї групи. Закурюємо. От вівця, всю тягу наламала. Свиня — і в Африці свиня.