Array Array - Пацики

— Хлопці, добрий день.

— Шо нада? — запитую в нього.

— Хлопці, хлопці, — говорить він, швидко ковтаючи слова, — а ви знаєте Лисого?

— Знаємо.

— А Остапа?

— Знаємо.

— А Кота?

— Пішов на хуй, — каже йому Дефіцит.

— А кого ви ще знаєте?

— Мужик, іди на хуй, — підходить до нього малий Машталір.

— Ясно, — чухає він голову й булькатими, червоними очима знову розглядає нашу «поляну» на капоті. — А Ісуса?

— Мужик, — починаю я сміятися, — вали звідси.

— Чуєш, пішов на хуй! — гаркає Діма.

— Ясно, — чухає він голову. — На хуй — то на хуй. Ну, я пішов?

— Давай, бомжара, — копає Бодьо його під зад, — сунь звідси!

— Ясно, — каже він таким голосом, ніби нічого не сталося, йде до озера. — А Білого знаєте?

— Він йобнутий, пацани, йобнутий! — говорить Дефіцит.

— З дурки, мабуть, утік, — каже малий Машталір, — зараз їх відпускають.

Випиваємо ще по одній. Ахінацея каже, що хоче відлучитися, йде в кущики. Какати, мабуть, захотіла, каже Дефіцит, і ми пирскаємо від сміху. Ну шо, пацани, привітаємо її з «восьмим березня»? — запитує Діма. Якщо вона захоче, кажу їм, то можна. Ахінацея повертається з кущиків, і ми чомусь одразу замовкаємо, поводимося ніби не так, як раніше. Машталір запитливо дивиться на Дефіцита, а той, аби вона не бачила, кидає маяки йому, тіпа, починай замалажувати. Несподівано Бодьо каже мені, може, підемо купатися? Да, йдемо. Ми роздягаємося, речі кидаємо в машину і валимо до озера. Вечірня вода лагідна, заходимо без остраху, не відчуваємо холоду.

Метрів двадцять ідемо по дну, поки не глибшає. Запливаємо за білий буйок, під яким знаходиться яма. Два роки тому, коли міряв глибину, тут я наступив на обличчя потопельника, й тепер завжди почуваюся неспокійно, коли знаходжуся біля цього місця: таке враження, ніби нога досі відчуває той жахливий доторк. Бодьо пірнає, пливе метрів двадцять за буйок, потім повертається. Будеш? — показує він у бік Ахінацеї. Не знаю, відповідаю йому, вона трохи дивна. Да, і я це помітив, каже він, ще, не дай боже, в неї впаде планка, якщо сіла в машину — значить хоче, да, да, хоче.

Оглядаю берег, але з–за дерев видно лише багажник «трійки». На пляжі ні душі. Ну шо, повертаємося? — дивлюся на Машталіра. Повертаємося. На березі відхекуюся, скачу на одній нозі й товчу себе по правому вухові, аби з лівого витекла вода. Ми стоїмо біля озера й розмовляємо, лише час від часу поглядаємо на машину. Через кілька хвилин махає Дефіцит, наближаюся до нього. Він підходить, каже, Толян, вона готова, чекає. Б'є мене по плечу, а сам іде до малого Машталіра. Ахінацея лежить голою на задній сидушці, прикрита футболкою. Дивлюся на неї й почуваюся, як повний даун. Вона каже «ну?». Я підкоряюся. Ти купався? — запитує Ахінацея. Да, відповідаю. Фу, мокрий, фиркає вона, але я на це не зважаю. Після мене до неї йде Бодьо, а ми з Дефіцитом ходимо по піску й тремо про той випадок у селі Дружба, який трапився зі мною та Коновалом. Діма каже, шо нада до лохів приїхати в гості. Обов'язково, усміхаюся я. Невдовзі темніє, а Бодьо не повертається. Шо він там робить? — сміється Дефіцит, нам же нада вдягнутися, бо замерзнемо. Дорвався до безплатного, регочу я. Але Машталіра нема ще хвилин десять. Діма дратується й викрикує до нього, щоб поспішав. Нарешті з'являється Бодьо. Ти шо, баби ніколи не бачив? — стібається з нього Дефіцит. Чьо так довго? — не вгамовується він. Довго? — здивовано дивиться Бодьо, просто, говорили. Від цих слів ми з Дефіцитом мало не всцикаємося. Шо? шо ви робили? говорили? — Діма аж сідає на сраку й лахає, як ненормальний. Ахінацея одягається першою, ми стоїмо на віддалі й не заважаємо. Ну ти, Бодьо, даєш, усміхаюся я. Шо, пацани? Шось не так? Да нє, всьо нормально, переглядаємося з Дефіцитом і знову заходимося сміхом.

Сідаємо в тачку й покидаємо дальній пляж. Біля ресторану «Хутір» посеред дороги знову бачимо все того ж голого мужика. Він іде з опущеною головою й сам до себе говорить. Не збий ідіота, каже малий Машталір Дімі. Виїжджаємо на Дружбу, повертаємо до центру, відвозимо Ахінацею додому, слава богу, що вона живе біля залізничного вокзалу, на Івана Франка, крута вуличка. Ахінацея цілує Дефіцита в щоку, той здивовано дивиться на неї й махає рукою на прощання.

— Завтра приїжджає Риня, — каже малий Машталір.

— Звідки знаєш? — запитую я.

— З його матір'ю зранку говорив по телефону.

Дефіцит за кермом насвистує під носа, виглядає щасливим і безтурботним. Чьо ви дивитеся? — сміється до нас у дзеркальце на лобовому склі. Нічьо, каже Машталір. Ну, як вам дєвка, а? чьо мовчите? — запитує Діма. Зер гут.