Array Array - Пацики

— Риня, ти не так розумієш, — намагаюся бути спокійним; не знаю, як йому пояснити, шо з Савою — особливий випадок, що з нього скачати бабки — просто нереально, там повна задниця.

— Шо не так? Шо? Він чьмошний, а таких нада чьмирити. Він для цього й народився. Все дуже просто.

— Риня, ти мене починаєш харити, давай закриємо цю тему. Ти мене просто не зрозумієш…

— Ну, ну, — прикурює він цигарку.

До мене заходить Бодьо Машталір, приносить кілька німецьких «Filmspіgel» та польських «Kobieta», в яких у середині є плакати відомих акторів, класних цицькатих тьолок і багато інших хороших картинок, ми беремо ножиці й нещадно їх вирізаємо. Бодьо дивиться на заклеєні картинками та плакатами стіни кімнати і вагається, чи робити таке ж саме в себе вдома; знизую плечима, тіпа, вирішувати тобі, просто мені вже нема куди відступати, майже завершив. Розповідаю йому про Ляню, знаєш, вона просто класна. Бодьо уважно слухає й мовчить; чьо ні з ким не зустрічаєшся? — запитую в нього. Він зізнається, що все це забирає дуже багато часу, ти ж сам знаєш, постійно у спортзалі, на рингу, замовкає, посміхається. В його очах спалахує іронічний вогник, наче він щойно пригадав щось важливе: брат каже, що всі вони спочатку класні, а потім, потім у них одне на умі — гроші; я на нього запитально дивлюся; да–да, і шоб мужик був, який би їх приносив… просто вони так створені, це їхня така порода, не знаю, як ти, але я не буду з тьолкою зустрічатися, в мене на носі змагання, нада сили берегти, ти тільки нічого поганого не подумай, якби не бокс, я так само, ну, не проти, але не зараз… Пауза. З тумбочки дістаю клей і пензлик, ми поволі намащуємо його на вирізані з журналів картинки і наклеюємо на стіну, акуратно припасовуючи до тих, які я наліпив минулого разу. Бодьо, розглядаючи ілюстрації на стінах, каже, занадто багато голих тьолок, мало мотоциклів, літаків, кораблів, тварин, і спорту мало, да, спорту, тільки мордяки Тайсона й Марадони. Я його ніби не чую, запитую про брата, нормально, каже Бодьо, їхня бригада поволі розпадається; на моє запитання чому, відповідає, що в кожного почалося своє: Артура — відшили (?), Мавпа — спивається, Адвокат — одружився, і йому про сім'ю треба думати, в нього недавно донька народилася.

— А Саша шо робить?

— Він? їх зараз троє–четверо, бабки заробляють. Брат каже, нам нада думати про серйозні речі, а не гуляти, бухати й пиздячити денді, лохів чи комсомольців. Вони зараз у Хмельницький їздять, трусять місцевих на золото, шмотки, словом, шо під руку підвернеться; взимку, правда, крутіше було — шуби, шапки дорогі, але й зараз ходи нормальні є.

— Які?

— Ну, поляків на трасі лупонути.

— Для цього ж треба тачку мати…

— Вони на «дев'ятці» їздять. У лютому в Хмельницькому були, в якоїсь дури шубу норкову бомбанули, вона вафлєглотку на цілу вулицю як відкрила, що її батя — туз серйозний при погонах, так вони її по балді разок хлопнули (імітує удар), тепер не знають, чи прийшла кляча до тями. Уявляєш, подрузі зафігачили прямий, ніс відразу — фіть — хруснув.

З роботи приходить вітчим, як не дивно, тверезий і в доброму настрої, ходить по хаті, ніби не знає, чим зайнятися, заглядає в мою кімнату, помічає Бодю й вітається, як твої справи, плескає мене по плечу; «як мої справи», яке йому діло до моїх справ. Бодьо запитує, чи не бачив його старого (вони деколи разом бухають), вітчим каже, що не зустрічав. Може, зіграємо в шашки? — пропонує нам. Дивуюся, від нього давно такого не чув, хоча раніше, коли я ще вчився у школі, ми часто різалися вечорами по кілька партій, наша гра в шашки дуже подобалася матері, за цим заняттям ми не думаємо погано одне про одного, й між нами нема конфліктів. Відмовляємося. Вітчим помітно скисає і зачиняє з іншого боку двері, з ним, можливо, треба було би вчинити інакше, адже коли він не п'яний, то нормальний штемп, з яким навіть цікаво поговорити, особливо про помилки, які трапляються в молодості. Бодьо питає, чи вітчим не блатує (натякає на його дві ходки), я сміюся — нє, матір дуже любить, боїться, щоб не виставила за двері, в душі він добряк, тільки алканавт закінчений, через водяру, сам бачиш, як опустився, морда — земляна, очі такі — ніби на жовтуху хворий, одяг… на вулиці зустрінеш — за бомжа сприймеш. Пауза. Бодьо зітхає, що з його старим таке саме, дебіл, я йому вже стільки говорив, а воно, чьмо, робить тільки гірше, може, їм треба морду бити? — сміється Машталір. Да — думаю про себе. Потім кажу, що наші сьогодні йдуть на скачки, здається, в Будинок культури на радіоламповий, недавно відкрили, народу — небагато, і тьолки, як таракани, збігаються з Баму й Східного. Він заперечливо киває головою, скоро змагання, треба тримати форму.