Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— А на одне чуття менше?

Я на мить задумуюсь.

— Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все б здавалось нам не таким, як тепер:

— А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки пятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно — сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий — і світ міняється, і уявлення про Бога теж міняються. За ваше здоров’я!

Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.

— Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? — кажу я.

— Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?

— Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?

— Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.

— Може, не хотіла впізнати?

— Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.

— Чому?

— Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?

— Так, — кажу я, — сьогодні хочу.

— Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості — це звичайна втеча від самого себе.

— А що таке «сам»?

Верніке дивиться на мене.

— Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.

Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.

І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте ЇЇ такою, якою вона є насправді.

— Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, — невпевнено кажу я.

Верніке сміється.

— А що таке розум? Логічне мислення?

Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.

— Вона дуже хвора? — нарешті питаю я.

— В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують.

— Видужують від чого?

— Від своєї хвороби. — Верніке запалює сигарету.

— Фрейлейн Терговен часто почуває себе зовсім щасливою. Чому ви не залишите її такою, як вона є?

— Бо її мати платить за лікування, — сухо відповідає Верніке. — Крім того, вона не щаслива.

— Ви думаєте, що вона стане щасливішою, коли ви її вилікуєте?

— Очевидно, ні. Вона вразлива, розумна і, мабуть, з багатою фантазією і поганою спадковістю. Властивості, які не обов’язково дають щастя. Коли б вона була щасливою, то навряд чи захворіла б.

— Чому ж тоді ви не залишите її в спокої?

— Так, чому? — каже Верніке. — Я сам себе питаю про це. Чому ми оперуємо хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Можна скласти цілий список цих, «чому». Він вийде довгий. І одне з цих «чому» буде таке: чому ви не п’єте свого вина і не прикусите нарешті язика? Чому ви не милуєтесь ніччю, а своїми плутаними думками? Чому ви розмовляєте про життя, замість того, щоб його відчувати?

Він встає і потягується.

— Я ще мушу обійти замкнених. Хочете піти зі мною?

— Хочу.

— Накиньте білий халат. Я поведу вас у особливі палати. Після цього ви або почнете блювати або будете втішатися вином з глибокою вдячністю.

— Пляшка вже порожня.

— У мене в комірчині є ще одна. Можливо, вона нам знадобиться. — Знаєте, що найдивовижишіег* 1 е, що ви, як на свої двадцять п ять років, бачили вже багато смерті, горя і людського ідіотизму— і, незважаючи на це, нічого іншого не навчились, як ставати запитання, безглуздіші за які важко й придумати. Але такий уже, мабуть, плин життя — коли ми, нарешті, справді чогось навчаємось, тоді ми вже надто старі, щоб скористатись своєю наукою, і так тривав далі, хвиля за хвилею, покоління за поколінням. Жодне нічого не вчиться від попереднього. Ходімо!

Ми сидимо в «Кафе-Централь» — Ґеорґ, Віллі і я. Мені не хотілось сьогодні залишатися вдома- Верніке Показав мені відділ будинку для божевільних, у якому я ще не був, — палати для жертв війни. Там тримають поранених у голову, тих, кого було засипано землею, і понівечених. В лагідному сяйві літнього вечора, серед співу соловейків, цей відділ здавався якимось похмурим бліндажем. Війна, про яку скрізь уже забули, тут триває далі. У. вухах цих нещасних все ще лунають вибухи гранат, у їхніх очах, як і п’ять років тому, світиться жах, багнети раз у раз пронизують їхні животи, танки безжально підминають під себе поранених, що заходяться від крику, розплющують їх, як камбалу; гуркіт бою, вибухи гранат, тріск черепів, свист мін, хропіння засипаних у бліндажах — все тут збереглося, ніби з допомогою якоїсь страшної чорної магії, і безмовно бушує серед троянд і чарів літнього вечора. Одні віддають накази, інші скоряються уявним командам, ліжка здаються окопами і бліндажами, людей раз у раз засипає, і їх відкопують, їх убивають і душать, вони захлинаються, по палатах тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, повзуть, хриплять і ридають або, зненацька згорнувшись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…