Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— А що це таке?

— Це людина, яка використовує'збіг обставин. Торгує всім — від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує, де тільки можна, аби лиш не попасти в тюрму.

— От бачиш! — каже Герда, доїдаючи паштет.

— Ти вважаєш, що я теж повинен стати таким?

Герда з хрускотом розкусує булочку своїми міцними зубами.

— Як хочеш. Однак якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.

— Справді, — кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопаються, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно реалістично. Я зиркаю на неї. — Ти таки маєш рацію.

— Звичайно. Однак глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?

Так, це нам. Смажена курка із спаржею. Блюдо фабрикантів зброї.

Едуард сам слідкує за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.

— Грудинку мадам, — командує Едуард.

— Я б краще хотіла ніжку, — каже Герда.

— Ніжку і шматок грудинки мадам, — галантно виголошує він.

— О, ви люб’язні, як завжди, — зауважує Герда. — Ви кавалер, пане Кноблох! Я так і знала!

Едуард самовдоволено посміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому вмить так сподобалась, щО він пішов на ці збитки; очевидно, він хоче відбити її в мене, аби помститися за абонементи.

— Фрайданк, — кажу я, — заберіть з моєї тарілки цей скелет. Я не їм кісток. Дайте мені натомість другу ніжку. Чи, може, ваша курка — ампутована жертва війни?

Фрайданк дивиться на свого хазяїна, як вівчарка.

— Це — найласіший шматочок, — заявляє Едуард. — Ті, хто любить гризти кістки, вважають їх делікатесом.

— Я приходжу сюди не кістки гризти, а їсти.

Едуард здвигає плечима і неохоче дає мені другу ніжку.

— Може, ти краще з’їси трохи салату? — питає він. — П’яницям спаржа дуже шкодить.

— Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самокатування.

Едуард суне від нас, як гумовий носорог. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.

— Кноблох! — гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ля Тур.

Едуард вмить обертається, ніби йому хто влучив списом у спину.

— Що це означає? — розлючено питає він.

— Що саме?

— Оцей рев.

— Рев? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Герди трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?

В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, що в нього виникає наймо-вірна підозра, яка переходить у впевненість.

— Ви… — питає він Герду, — це ви мене кликали?

— Якщо у вас є й салат, то я охоче покуштую його, — г- каже Гер-да, ні про що не здогадуючись. Едуард все ще стоїть біля столу. Тепер він упевнений, що Герда — хестра Рене де ля Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. В нього такий вираз, ніби його жорстоко обдурено.

— Це пан Бодмер, — каже Фрайданк, який тим часом тихенько підійшов ззаду. — Я сам бачив.

Та Едуард не чує його.

— Відповідайте, кельнере, лиш тоді, коли вас питають, — зневажливо кажу я. — Невже вас в армії цього не навчили! Тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилиці підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ця чудова їжа була твоїм пригощенням чи розраховуватись за неї талонами?

Едуард стоїть, як паралізований.

— Давай талони, негіднику, — глухо каже він.

Я відриваю їх і кладу на стіл.

— Ну, безталанний донжуане, це ще не вирішено, хто з нас негідник, — відповідаю я.

Едуард сам не бере талонів.

— Фрайданк, — мовить він, майже втративши голос від люті. — Викиньте ці папірці на смітник.

— Почекай, — кажу я і беру меню. — Коли вже платити, то ми ще маємо право на десерт. Чого ти хочеш, Гердо, пудингу чи компоту?

— А що ви порадите, пане Кноблох? — питає Герда, не знаючи, яку драму переживає Едуард.

Але він у відчаї махає рукою і мовчки йде геть.

— Отже, компот! — гукаю я навздогін.

Едуард здригається і йде далі так, ніби ступає по яйцях. Він щомиті сподівається генеральського басу.

Я хочу вже крикнути знову, але передумую: зараз це ще більше вплине на нього.

— Що трапилось? — питає Герда, ні про що не здогадуючись.

— Нічого, — невинно відповідаю я, ділячи надвоє кістяк курки. — Це лиш маленький приклад до тези великого Клаузевіца про стратегію: «Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається».

Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюсь на неї і вирішую ніколи більше не водити її у «Валгалу», керуючись залізним правилом Ґеорґа: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.