Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Ні, — відповів я.

— Так, — сказала Гелен.

Пішов і я з нею. Небіжчиця геть стекла кров’ю. Коли ми зайшли до кімнати, дві емігрантки саме заходилися її обмивати. — Вони безцеремонно перевертали її, наче дошку. Волосся небіжчиці звисало на підлогу. -

— Геть звідси! — просичала на мене одна з жінок.

Я вийшов. Гелен залишилась. Через деякий час я повернувся, щоб витягти її звідти. Вона була сама у вузенькій комірчині, стояла в ногах ліжка, втупившись очима у біле, запале обличчя, на якому одне око лишилося незаплющеним.

— Ну, тепер ходімо, — сказав я.

— Отакий, значить, матимеш тоді вигляд, — прошепотіла вона. — Де її поховають?

— Не знаю. Там, де ховають злидарів. Якщо на це потрібні якісь кошти, консьєржка назбирає.

Гелен нічого не відповіла. В одчинене вікно віяло холодне повітря.

— Коли її поховають? — запитала Гелен.

— Завтра або післязавтра. А може, її ще заберуть на розтин.

— Навіщо? Хіба не вірять, що вона вчинила самогубство?

— Та ні, напевно, вірять.

Ввійшла консьєржка.

— Завтра її заберуть до клініки на розтин. На таких трупах молоді лікарі вчаться оперувати. їй це вже байдуже, а тим і добре — адже на дурничку. Хочете, може, чашку кави?

— Ні, — відповіла Гелен.

— А мені треба випити чашечку, — заявила консьєржка. — Дивна річ, чому це нас так хвилює, га? Адже всім нам доведеться померти.

— Воно-то так, — мовила Гелен. — Але ніхто не хоче цьому вірити.

Вночі я прокинувся. Гелен сиділа на ліжку і ніби до чогось прислухалася.

— Ти теж почуваєш запах?

— Який?

— Та померлої. Вона смердить. Зачини вікно.

— Нічого не чути, Гелен. Це так швидко не буває.

— Ні, таки чути.

— То, може, пахнуть гілки…

Емігранти назбирали трохи грошей і поставили коло померлої букет з лаврових гілок і свічку.

— Навіщо вони поставили ті гілки? Адже завтра її пршматують, а потім викинуть шматки у відро і продадуть їх, як м’ясні відходи, на харч собакам.

— Вони їх не продають. Розітнуті трупи звичайно спалюють або закопують, — пояснив я, обнімаючи Гелен.

Вона вирвалася з моїх обіймів.

— Я не хочу, щоб мене порізали на шматки, — заявила вона.

— Та чого б це тебе різали?..

— Обіцяй мені, що ти не дозволиш цього, — не слухаючи мене, наполягала Гелен.

— Це я можу тобі з певністю пообіцяти.

— Зачини вікно. Я знову відчуваю це саме.

Я встав і причинив вікно. Надворі ясно світив місяць, а коло вікна сиділа кішка. Коли віконна рама зачепила її, вона пирхнула і відскочила геть.

— Що то було? — запитала Гелен.

— Кішка.

— От бачиш, вона теж чує запах.

Я обернувся.

— Вона сидить тут щоночі і чекає, щоб канарейка вилетіла з клітки. Спи собі, Гелен. Це тобі приснилося. Насправді нічого з тієї кімнати не чутно.

— Тоді це тхне від мене?

Я вирячився на неї.

— Ні від кого тут не тхне, Гелен, це тобі приснилося.

— Коли це не від неї, то, значить, від мене. Не бреши мені! — раптом різко крикнула вона.

— Боже мій, Гелен, та ні від кого не тхне! Якщо й може чимось тхнути, то тільки часником з ресторану під нами. Ось я зараз… — Я взяв маленький флакончик одеколону, — тоді я потай торгував ним — і побризкав навколо по кімнаті. — Отепер повітря чисте.

— Я знаю, про що ти думаєш, — заперечила вона. — Ти гадаєш, ніби від мене тхне. Не бреши мені! Я це бачу по твоїх очах, давно вже бачу! Ти гадаєш, я не відчуваю на собі твоїх поглядів, коли тобі здається, ніби я цього не бачу? Я-знаю, ти гидуєш мною, я знаю це, бачу і відчуваю щодня!

Кілька хвилин я стояв мовчки. Якщо вона ще мала що сказати, нехай би сказала. Та вона теж замовкла. Я помітив, що вона тремтить. Вона сиділа в ліжку, зігнувшись у дугу і спершись на руки, з блідим, невиразним обличчям: очі великі і темні, уста густо підмальовані — аж ніби чорні у тьмяному світлі, — уже декілька днів вона їх підмальовувала й на ніч, — сиділа і пильно стежила за мною, наче поранений звір, готовий кинутись.

Вона довго не могла, заспокоїтись. Кінець кінцем я постукав у двері до Баума, що жив на другому поверсі, і купив у нього маленьку пляшку коньяку. Ми сиділи на ліжку і пили, чекаючи ранку. Ранком прийшли за небіжчицею. Носії тупотіли важкими чоботями по сходах, стукали марами об стіни вузького коридору. Крізь тонку стінку чути було їхні дотепи. А за годину кімнатку зайняли вже нові мешканці.

Декілька днів я торгував її кухонним начинням — бляшаними тер-тушами, ножами, овочерізками та різним дріб’язком, який не треба було носити в громіздких чемоданах. Разів зо два я повертався до нашої кімнати трохи раніше, ніж звичайно, і не заставав Гелен. Я чекав її, непокоївся, але консьєржка пояснила мені, що ніхто за Гелен не приходив і що вона часто виходить надовго з дому.