Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Щоб потрапити до табору, де тримали Гелен, треба було йти степом і лісом на гору, пробиратись крізь дрок і розмарин. До табору я дійшов аж надвечір. Навколо нього тягнулася дротяна огорожа, але він не виглядав так похмуро, як Ле-Верне, мабуть, тому, що то був жіночий табір. Жінки позапинали свої голови строкатими хустками, поробили собі тюрбани, плаття носили барвисті; це справляло враження безтурботності. Все це мені було видно з узліску.

Я раптом занепав духом. Я сподівався побачити безутішне горе і збирався визволяти свою кохану, як Дон Кіхот або святий Георгій, а виходило так, ніби я тут зовсім непотрібний. Табору, здавалося, нічого не бракувало. Якщо Гелен тут, то вона мене, мабуть, давно забула.

Я сховався в лісі, щоб спочатку як слід обміркувати, що мені робити далі. Коли засутеніло, якась жінка наблизилася до дротяної огорожі. Підійшли й інші. Незабаром їх тут зібралося чимало. Вони стояли тихо, майже не розмовляючи поміж собою. Невидющими очима вони дивилися крізь дротяну огорожу. Того, що їм хотілося побачити, — свободи — не було. Небо стало фіолетовим, з долини поповзли тіні, там і тут замигтіли вогні. Жінки перетворилися на безбарвні, безтілесні тіні. Поза дротом над чорними, плоскими силуетами неправильними рядами коливалися розпливчасті обличчя. Потім ряди порідшали — одна по одній жінки йшли геть від огорожі. Година розпуки минула. Пізніше я дізнався, що саме так називали цю пору в таборі.

Біля огорожі стояла уже тільки одна жінка. Я обережно наблизився до неї.

— Не лякайтесь! — сказав я по-французька

— Лякатись? — запитала вона трохи згодом. — Чого?

— Я хотів би вас дещо попросити.

— Можеш не просити, гаде, — відповіла вона. — Хіба ваші баранячі голови ні про що інше вже й думати не можуть?

Я вирячився на неї.

— Що ви хочете цим сказати?

— Не удавай із себе дурнішого, ніж ти є насправді! Іди під три чорти, бодай ти луснув од своїх клятих примх! Хіба у вас на селі жінок немає? Чого ви сюди таскаєтесь, як голодні пси?

Тепер я зрозумів, що вона мала на увазі.

— Ви помиляєтесь, — запевнив я. — Мені треба поговорити з однією жінкою, вона тут у таборі…

— Всім вам треба того ж самого! Чому з однією? Чом не з двома? Або не з усіма?

— Та послухайте ж! — наполягав я. — Тут моя дружина. Мені треба поговорити з дружиною.

— І вам теж?

Жінка розсміялась. Вона ніби й не сердилась, тільки здавалася дуже стомленою.

— Новий трюк! Щотижня вам спадає на думку щось інше!

— Тая тут уперше!

— Отож, я бачу, ти такий жвавийі Іди до біса!

— Вислухайте мене нарешті, — сказав я по-німецьки. — Я хотів би, щоб ви дали звістку одній жінці з табору про те, що я прийшов. Я — німець. Я сам сидів у таборі. У Ле-Верне!

— Диви який! — спокійно одізвалась жінка. — І по-німецьки вміє. Проклятий ельзасець! Нехай би пранці тебе ізжерли, негіднику! Тебе і твоїх проклятих дружків, що стовбичать тут вечорами! Хіба вже у вас взагалі нічого людського не лишилося, ви, свині? Уже не знаєте, що й дієте? Дайте нам спокій! Дайте нам спокій! — вигукнула вона ще раз голосно й різко. — Ви ж нас тут ув’язнили — мало вам цього? Дайте нам спокій нарешті! — кричала вона.

Я почув, що підходять інші жінки, і відскочив від огорожі. Ніч пробув у лісі. Не знав, куди мені піти. Я лежав під деревами і дивився, як згасли вогні, як потім зійшов місяць і осяяв краєвид блідим, як біле золото, світлом; у повітрі вже відчувалися туман, імла й осінній холодок. Вранці я повернувся вниз у долину і там виміняв за свій костюм синій костюм монтера.

Потім пішов знову до табору. Вартовому пояснив, що мені треба перевірити електричну проводку. Я досить добре розмовляв по-фран-цузьки, отож мене пропустили, ні про що не спитавши. Та й хто б це добровільно прийшов до табору інтернованих?

Я сторожко пробирався вулицями табору. Жінки жили ніби у великих ящиках, розділених завісами. У бараках були нижній і верхній поверхи. Посередині проходив коридор, обабіч якого висіли завіси. Деякі кабіни завіс не мали, і можна було побачити, як вони обладнані. У більшості з них було тільки найнеобхідніше; але деяким коміркам барвиста хустина або кілька кольорових листівок чи якесь фото надавали рис чогось індивідуального, яким би жалюгідним не було те житло. Я брів через напівтемні бараки, жінки припиняли роботу й дивилися мені услід.

— Може, якісь вісті? — спитала мене одна з них.

— Так… для однієї особи на ім’я Гелен. Гелен Бауман.

Жінка задумалась. До неї підійшла ще одна.