Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Гелен зуміла прорвати недбалу блокаду. Я не міг собі уявити, як саме. Уже потім вона розповіла, що заявила, нібито мусить піти по документи, яких їй бракує. Її послали до готелю з поліцаєм. Вона всунула хазяїнові записку і пошепки пояснила, як її передати мені. Поліцай, що виявив цілковите розуміння справ кохання, удав, ніби нічого не помітив. Ніяких документів Гелен звідти не принесла, зате прихопила парфуми, коньяк та кошик з їжею. Вона любила поїсти. Чому вона від того не гладшала, цього я ніяк не міг Зрозуміти. Коли я, бувало, ще на волі, прокинувшись уночі, не знаходив її поряд, мені досить було піти туди, де ми зберігали продукти, — там вона сиділа навпочіпки при світлі місяця й, посміхаючись від задоволення, обгризала яку-небудь кістку від шинки або кінчала десерт, прихований після вечері. І все це запивала вином просто із пляшки. Вона була наче кішка, що голодніє вночі. Після арешту Гелен розповідала мені, що, коли поліцай прийшов по неї, вона примусила його почекати, поки допечеться паштет, який хазяїн готелю саме поставив у піч. То ж був її улюблений паштет, і їй хотілося взяти його з собою. Поліцай побурчав трохи, але скорився, бо вона рішуче відмовилась іти без паштету. А «фараони» побоювалися тягти силою людей у поліцейську машину. Гелен не забула взяти з собою навіть паперових серветок.

Наступного дня нас відправили ешелоном у Піренеї. Почалася безрадісна і хвилююча одіссея, де змішалися страх, комізм, паніка, бюрократизм, розпач і кохання.

— Можливо, нашу добу колись назвуть добою іронії, — вів далі Шварц. — Звичайно, не дотепної іронії вісімнадцятого сторіччя, а насильницької, злоякісної або ж тупоумної іронії нашої недоладної епохи прогресу техніки і регресу культури. Гітлер не тільки галасує на весь світ, що він — апостол миру і що війну йому нав’язали інші, він і сам цьому вірить. А разом із ним вірять п’ятдесят мільйонів німців. Вони забувають, що з усіх націй тільки вони протягом років озброювались, готуючись до війни. Отож не було нічого дивного, що ми, уникнувши німецьких таборів, опинилися тепер у французьких. Та проти цього навряд чи й можна було заперечувати — адже кожна нація, борючись за своє існування, має важливіші турботи, ніж дбати про справедливе ставлення до емігрантів. Нас не катували, не отруювали газом, не розстрілювали, а тільки ув’язнювали — чого ж іще можна було бажати?

— Коли ви знову зустрілися з вашою дружиною? — запитав я.

— Не скоро. Ви були у Ле-Верне?

— Ні, але мені відомо, що то один із найгірших французьких таборів.

Шварц іронічно посміхнувся.

— Це залежить від того, як на це дивитися. Вам відома історія з раками, яких кинули до казана? Коли воду нагріли до п’ятдесяти градусів, раки закричали, що не можуть більше витримати, і почали скиглити, як це, мовляв, було гарно, коли було тільки сорок градусів; коли ж стало шістдесят градусів, вони журилися за п’ятдесятьма, а потім — за шістдесятьма і так далі… У Ле-Вер не було в тисячу разів краще, ніж у найкращому німецькому концтаборі, так само як у концтаборі без газових камер краще, ніж у таборі з установками для отруйного газу, — отак можна прикласти цю історію з раками і до наших часів.

Я кивнув.

— Ну, то й що з вами сталося далі?

— Незабаром похолоднішало. У нас, певна річ, бракувало ковдр і не було вугілля. То було звичайнісіньке недбальство, але коли мерзнеш, то біду зносити важче. Не хочу описувати вам зиму в таборі — нудна штука. Іронізувати тут можна досхочу. Якби ми з Гелен заявили, що ми — нацисти, нам жилося б краще, нас умістили б до спецтабору. Ми голодували і мерзли, хворіли на розлад шлунку, тоді як інтерновані німці, що не були емігрантами, мали ножі й виделки, стільці й столи, ліжка, ковдри, навіть окрему їдальню, — все це я бачив на фото в газетах. Газети пишалися цим: як у нас, мовляв, пристойно поводяться з ворогами.

З нами не треба було так церемонитись, адже ми не являли собою жодної небезпеки.

Я зжився з умовами табору. За порадою Гелен, я забув про поняття справедливості. Щовечора після роботи я сидів у своєму куточку в бараку. Я мав визначене мені місце: бдин метр завширшки і два метри завдовжки, а також трохи соломи. Я привчав себе думати про цей період свого життя як про перехідний, тимчасовий, що не має нічого спільного з моїм «Я». Відбувалися якісь події, і я мав реагувати на них, як вимуштрувала кмітлива тварина. Адже туга може вбити так само, як і дизентерія, а думки про справедливість — то розкіш мирних часів.