Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Так, — мовив я. — Тільки при тому нерідко й помиляються. Людина гадає, ніби доля має повернути їй усе втрачене. Але доля нічого не повертає.

— Це безсумнівно, — погодився Шварц. — Але іноді люди, втративши віру в усі попередні прийоми, пробують якийсь новий. Гелен хотіла, щоб я разом з нею поїхав через кордон. Я нё зробив цього, і був би загинув, коли б її розсудливість не врятувала мене; тому тепер я вже вірив, що цього разу повинен прийняти її пораду і зробити так, як вона хотіла.

— Ви так і зробили? — зацікавився я.

Шварц кивнув.

— Я купив собі квиток у вагон першого класу: розкіш завжди викликає довіру. І тільки коли вже поїзд рушив, я згадав про гроші, які носив при собі. Я не міг сховати їх десь у купе; там я був не один. Крім мене, сидів ще один чоловік, дуже блідий і стривожений. Я подався до туалетних, але обидві виявились зайняті; а тут поїзд уже підходить до прикордонної станції. Інстинктивно я кинувся до вагон-ресторану. Сів за столик і замовив пляшку дорогого вина та обід.

— У пана є багаж? — запитав мене кельнер.

— Так. У вагоні першого класу, тут поряд.

— То, може, пан бажає спершу покінчити з митними формальностями? Я можу потримати для вас це місце.

— О, це ще триватиме довго. Будь ласка, принесіть мені поїсти. Я дуже зголоднів. І хотів би розплатитись наперед, щоб ви потім не подумали, ніби я тікаю.

Моя надія непоміченим пересидіти в ресторані не справдилась. Тільки-но кельнер поставив мені на стіл вино і суп, як зайшли двоє в мундирах. Ще до їх появи я свої гроші засунув під повсть, яка лежала під скатертиною, а того листа поклав у паспорт.

— Паспорт, — сухо сказав перший чиновник.

Я подав йому паспорт.

— А багажу немає? — спитав чиновник, перш ніж розкрити паспорт.

— Тільки один чемодан, — відповів я. — В сусідньому вагоні першого класу.

— Ви повинні відкрити його, — озвався другий чиновник.

Я встав з-за столу.

— Затримайте для мене це місце, — звернувся я до офіціанта.

— Обов’язково! Адже пан заплатив наперед.

Перший чиновник поглянув на мене.

— Ви заплатили наперед?

— Так. Інакше я не міг би пообідати. За кордоном треба платити іноземною валютою. А в мене її немає.

Чиновник розсміявся.

— Непогана ідея! — сказав він. — Дивно, що це мало кому спадає на думку. Ідіть у своє купе. Мені ще треба перевірити цей вагон.

— А мій паспорт?

— Не турбуйтесь, Ми знайдемо вас.

Я пішов у свій вагон. Мій супутник сидів, як на мурашнику. Обливаючись потом, він мокрою хусткою витирав руки й обличчя. Я подивився на вокйал і розчинив вікно. Якщо мене затримають, вискакувати з вагона не мало ніякого сенсу — однак не втечеш; але відчинене вікно все ж трохи заспокоїло мене.

Другий чиновник несподівано з’явився у дверях.

— Ваш багаж!

Я зняв з полиці чемодан і відкрив його. Чиновник поглянув на мої речі, потім почав оглядати чемодани мого сусіди.

— Все в порядку, — мовив він, приклавши руку до кашкета.

— Мій паспорт, — нагадав я.

— Він у мого колеги.

За хвилину ввійшов його колега. Вже не той, що взяв у мене паспорт, а сухорлявий нацист у мундирі, в окулярах і в чоботях з високими халявами.

Шварц посміхнувся.

— Як все-таки німці люблять чоботи! — промовив він.

— Вони ніяк не можуть обійтися без чобіт, — докинув я. — їм так часто доводиться брести в нечистотах…

Шварц випив свою чарку вина. Всю ніч він пив дуже мало. Я поглянув на годинник: було вже пів на четверту. Шварц помітив мій погляд.

— Вам недовго лишилося слухати, — мовив він. — У вас вистачить часу і на пароплав, і на все інше. Дні, про які я маю зараз розповісти, були днями щастя. А про щастя багато не розповідають.

— Ну, і чим усе скінчилось? — поцікавився я.

— Нацист уже прочитав листа Гелен. Він повернув мені паспорт і спитав, чи є у мене знайомі в Швейцарії. Я кивнув.

— Хто?

— Пани Аммер і Ротенберг.

То були прізвища двох нацистів, які працювали у Швейцарії. їх знали й ненавиділи всі емігранти, що жили у Швейцарії.

— А крім них, є ще хто-небудь?

— Ну, звичайно, наші люди в Берні. Я гадаю, нема потреби називати їх усіх.

Нацист салютнув мені:

— Бажаю успіхів! Хайль Гітлер!

Моєму попутнику, однак, не пощастило.

Його змусили показати всі документи й піддали перехресному допиту. Він потів і заїкався. Я не міг витримати тієї сцени і запитав:

— Мені можна повернутися до вагон-ресторану?

— Безумовно! — відповів нацист. — Приємного апетиту!

Коли я зайшов у вагон-ресторан, там уже було повно людей. Мій стіл окупувала ціла зграя американців.