Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Ти більше не хочеш спати? — спитала вона.

Була тільки перша година ночі. Я ліг у постіль.

— Можна лишити світло? — запитав я. — Так я краще спатиму. Я ще не звик до німецької темряви.

Гелен зиркнула на мене.

— Якщо хочеш, то засвіти всі лампи, любий…

Ми лежали, притулившись одне до одного. Я ледве міг пригадати, як ми спали колись щоночі в одному ліжку. Це було, наче якась бліда тінь, безбарвний спогад. Гелен знову лежала поряд, але зовсім інша, в якийсь незвичайно чужій інтимності; поки що я впізнавав у ній тільки щось невимовне — її дихання, запах волосся, а найбільше запах її шкіри, який для мене був утрачений на такий довгий час і ще й досі цілком не повернувся, а проте був близько і говорив мені більше, ніж мозок. Яка відрада — запах шкіри коханої людини! Я довго не спав у ту ніч — лежав, тримаючи в обіймах Гелен, і дивився на лампу й на півосвітлену спальню, яку я знав і не знав, і кінець кінцем мене вже не турбувало жодне питання.

Гелен прокинулася ще раз.

— Ти багато мав жінок у Франції? — проворкотала вона, не розплющуючи очей.

— Не більше, ніж це було необхідно, — відповів я. — І жодної такої, як ти.

Гелен зітхнула й хотіла повернутись. Але сон подолав її. Вона лише трохи підвелась і знову впала на подушку.

Поступово й мене оповив сон без сновидінь, тільки спокій та дихання Гелен сповнювали моє єство, а над ранок я прокинувся, і між нами вже не було нічого, що б роз’єднувало нас, я взяв її, і вона віддалась охоче, а потім ми знову поринули в сон, наче в хмару, в якій усе сяяло, і темряви вже більше не було.

Вранці я подзвонив у мюнстерський готель, де лишив свій чемодан, попередив, що затримався в Оснабрюку й повернусь уночі, і попросив поки що не віддавати нікому мою кімнату. Це я зробив з обережності. Не хотів, щоб з-за марнотратства на мене звернули увагу й донесли в поліцію. Якийсь байдужий голос відповів: гаразд. Я спитав ще, чи немає там для мене пошти. Ні, на моє ім’я нічого не було.

Я повісив трубку. Гелен стояла у мене за спиною.

— Пошти? — спитала вона. — Від кого ти чекаєш листів?

— Ні від кого. Я спитав про Це лише для того, щоб не викликати підозри. Як не дивно, а про людей, — які очікують листів, здебільшого не думають, що вони шахраї.

— А ти шахрай?

— На жаль, так. Всупереч своїй волі. Але й не без задоволення притому.

Гелен засміялась.

— Ти хочеш сьогодні повернутись до Мюнстера?

— Але ж тут мені довше не можна лишатись. Завтра повернеться твоя служниця. А оселитись десь тут у місті надто ризиковано. Адже мої вуса не роблять мене зовсім невпізнанним.

— А у Мартенса ти не можеш пожити якийсь час?

— Він пропонував ночувати в його кабінеті, але вдень дати притулку не може. Ні, Гелен, краще мені їхати до Мюнстера. Там на вулиці мене ніхто не впізнає, не те, що тут. І їхати туди всього годину.

— Скільки, ти збираєшся пробути в Мюнстері?

— Це я зможу визначити лише тоді, коли буду там. З часом у людини розвивається шосте чуття — чуття небезпеки.

— Ти і тут відчуваєш її?

— Так, — відповів я. — 3 сьогоднішнього ранку. Вчора не відчував.

Вона подивилась на мене, зсунувши брови, і потім сказала:

— Тобі не можна виходити на вулицю.

— Не можна, поки не стемніє. Та й тоді можна буде тільки на вокзал.

Гелен мовчала.

— Все буде гаразд, — мовив я. — Не суши собі цим голови. Я навчився жити від години до години, не забуваючи при тому думати про завтрашній день.

— Навчився? — перепитала Гелен. — Це дуже практично! — У її тоні знову відчувалась роздратованість, як і напередодні увечері.

— Не тільки практично, а й необхідно, — відповів я. — І все ж іноді я що-небудь забуваю. Мені слід було б, наприклад, захопити з Мюнстера приладдя для гоління. Сьогодні ввечері я вже буду схожий на бродягу. Згідно з вадемекумом емігранта, цього слід уникати за будь-яких умов.

— У ванній кімнаті є все, що треба для гоління, — сказала Гелен. — Все, що ти лишив п’ять років тому, коли тікав звідси. Там ти знайдеш і свою білизну, і свої старі костюми — вони висять у шафі зліва.

Вона це сказала таким тоном, наче п’ять років тому я кинув її й перейшов до іншої жінки, а тепер повернувся лише для того, щоб забрати свої речі і піти знов. Я не збирався спростовувати її, це ні до чого б не привело. Вона б тільки зміряла мене здивованим поглядом і заявила, ніби нічого подібного й не думала, а якщо я сам так думаю, то сам у тому і винен, — і так я, безглуздо захищаючись, тільки б ще більше заплутався. Дивно, які звивисті шляхи ми часто обираємо, щоб приховати свої почуття!