Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Блакитні, — відповіла Гелен.

Шварц обернувся до мене обличчям.

— Речі живуть власним життям, і, коли його почнеш порівнювати зі своїм, стає моторошно.

— Навіщо ж порівнювати? — запитав я.

— А ви цього ніколи не робите?

— Буває, але не такі різні речі. Порівнюючи, я обмежуюсь самим собою. Коли я, скажімо, стою голодний у гавані, то порівнюю србе з уявним «Я», який ще, крім того, хворіє на рак. Це мене хоч на хвилину заспокоює, бо я страждаю не від раку, а тільки від голоду.

— Рак… — мовив Шварц, дивлячись мені просто у вічі. — Чому ви-про нього згадали?

— Я міг би назвати й сифіліс. Або туберкульоз. Просто рак — найближче, що спало мені на думку.

— Найближче? — Шварц усе ще свердлив мене очима. — А я вам скажу, що це — найдальше! Найдальше! — повторив він.

— Нехай і так, — поступаючись, відповів я. — Найдальше. Я лише назвав рак як приклад.

— Це таке далеке, що його не можна й збагнути.

— Так можна сказати про всяку небезпечну для життя хворобу, пане Шварц. Завжди.

Шварц кивнув і на хвилину замовк.

— Ви ще хочете їсти? — спитав він після паузи.

— Ні. Чого це вам спало на думку?

— Ви щось таке сказали.

— Це теж був тільки приклад. Сьогодні я вже, сидячи з вами, двічі вечеряв.

Шварц знову підвів голову.

— А як це звучить! Вечеряти… Як втішно! І як недосяжно, коли вже всьому кінець!

Я мовчав. Через хвилину Шварц заговорив спокійніше:

— Жовті крісла. Вони були оббиті наново. Ото і всі зміни за п’ять років, протягом яких моє власне буття зазнало з десяток принизливих сальто-мортале. Іноді таке важко осягнути розумом — ось про що я тоді подумав.

— Правда. Людина вмирає, а її ліжко лишається. Лишається будинок, у якому вона жила. Речі лишаються. Хочеться їх знищити.

— Але не тоді, коли вони тобі байдужі.

— Знищувати їх не слід, — сказав я. — Це не так уже й важливо.

— Ні? — спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. — Не

важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені — що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?

— Нічого, — відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. — Тільки ми й надаємо йому ваги.

Шварц похапцем відпив ковток темного вина.

— А чому б і ні? — голосніше запитав він. — Може, ви скажете мені, чому ми не повинні надавати йому ваги?

— Цього я вам не можу сказати. У мене просто вихопилась така безглузда фраза. Я сам сприймаю життя як щось важливе.

Я поглянув на годинник. Тільки-но минуло дві години ночі. Оркестр грав танцювальну музику; танго, в якому короткі приглушені звуки ріжка нагадували мені далекі гудки пароплава, що відчалює від берега. «Ще кілька годин, — подумав я, — до світанку, а там уже можна й піти». Я помацав кишеню, де мали бути квитки. Вони лежали на місці. Просто не вірилось, що я їх маю; незвична музика, вино, закрите шторами приміщення, голос Шварца — все це здавалось трохи нереальним і ніби присипляло мене.

— Я все ще стояв на порозі вітальні, — вів далі Шварц. — Гелен поглянула на мене і спитала:

— Така чужа тобі видалась твоя квартира?

Я похитав головою і ступив кілька кроків уперед. Щось незвичайно бентежило мою душу. Речі ніби хотіли схопити мене в свої обійми; але я вже був для них чужий. Мене блискавкою пронизав страх: то я і для Гелен тепер чужий?

— Все лишилось таким, як було, — поспішив я відповісти, щоб приховати свій гіркий розпач. — Все, як і було.

— Ні, — заперечила вона. — Ніщо не лишилось таким, як було. Чого ти повернувся? Заради цього? Щоб усе стало так, як було?

— Ні, — Сказав я. — Я знаю, що того вже нема. Але хіба ми не тут жили? Де все це лишилось?

— Не тут. Його не лишилось і в старому одязі, який уже викинули. Ти це маєш на увазі?

— Ні. Я питаю не про себе. Але ж ти весь час була тут. Я питаю про тебе.

Гелен якось дивно глянула на мене.

— А чому ти ніколи раніше не питав? — сказала вона після паузи.

— Раніше? — перепитав я, не розуміючи її. — Як раніше? Я не міг приїхати.

— Ще раніше. Перш ніж тікати звідси.

Я не міг збагнути, що вона має на увазі.

— Про що ж я мав питати, Гелен?

Вона якусь мить мовчала.

— Чому ти не спитав мене, чи я не хочу піти з тобою?

Я здивовано дивився на неї.

— Зі мною? Втекти звідси? Від твоєї родини? Від усього, що ти любила?

— Я ненавиджу свою родину!

Мене це спантеличило.

— Ти не знаєш, що це значить — опинитись за межами своєї країни, — зрештою пробурмотів я.

— Ти теж не знав тоді цього.

Це була правда.

— Я не хотів відривати тебе від усього цього, — сказав я, втрачаючи віру в свої слова.