Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Він відчинив двері до кабінету і потім замкнув їх за собою.

— Не треба замикати, — сказав я. — Замкнені двері можуть викликати більшу підозру, ніж коли ми з тобою на виду.

Мартене повернув ключ назад і підійшов до мене.

— Иозеф, ради Бога, що ти тут робиш? Ти прибув сюди таємно?

— Так. Але тобі не доведеться переховувати мене. Я живу в готелі в іншому місті. І прийшов до тебе тільки тому, що не знаю нікого іншого, хто сповістив би Гелен про мій приїзд. Вже п’ять років я нічого не чув про неї. Не знаю, чи не вийшла вона знову заміж. Якщо вона одружена вдруге…

— І з-за цього ти пробирався сюди?

— Авжеж, — відповів я здивовано. — А чого ж іще?

— Ми повинні десь тебе сховати, — сказав він. — Цю ніч ти можеш переспати тут у кабінеті на канапі. Я розбуджу тебе до семи годин. О сьомій служниця приходить сюди прибирати. А після восьмої можеш знову зайти. До одинадцяти пацієнтів не буде.

— Вона вийшла заміж? — спитав я.

— Гелен? — Мартене похитав головою. — Я гадаю, що вона навіть не розлучена з тобою.

— Де вона мешкає. В тій самій квартирі?

— Напевно.

— У неї ще хтось живе?

— Кого ти маєш на увазі?

— її мати. Сестри. Брат. Або ще хтось із родичів.

— Цього я не знаю.

— Ти повинен розвідати, — сказав я. — І сказати їй, що я тут.

— Чому ти сам не скажеш їй цього? Он там телефон…

— А якщо у неї хтось є? Наприклад, брат, який мене вже раз виказав?

— г Та правда, — погодився Мартене. — Вона може розгубитись, як і я. І це може зрадити її.

— Крім того, Рудольфе, я навіть не знаю, якої вона тепер думки про мене. Адже минуло цілих п’ять років, а ми прожили після одруження разом тільки чотири. П’ять років — це більше, ніж чотири, а розлука здається в десять разів довшою, ніж сумісне життя.

Мартене кивнув.

— Я тебе не розумію, — сказав він трохи згодом.

— Цілком можливо. Я й сам себе не розумію. Адже ми живемо різним життям.

— Чому ти не написав їй?

— Зараз я тобі цього не можу пояснити. Сходи до Гелен. Побалакай з нею. Вивідай, що вона думає. Якщо, по-твоєму, буде варто, скажи їй, що я тут, і спитай, де мені можна зустрітися з нею.

— Коли мені піти до неї?

— Зараз, — сказав я здивовано. — А коли ж іще?

Він огледівся довкола.

— Де ж тобі перебути цей час? Тут не зовсім безпечно. Не дочекавшись мене, дружина може прислати сюди служницю; вона звикла, що я після прийому хворих підіймаюсь до себе нагору. Або ж мені довелося б тебе тут замкнути. Але це також може привернути увагу.

— Я не хочу сидіти під замком, — заявив я. — А ти не можеш сказати дружині, що треба зробити візит до якогось пацієнта?

— Скажу їй це потім, коли повернуся. Так простіше.

Я помітив блиск у його очах, і мені здалося, ніби він на мить примружив ліве око. Я згадав нашу хлоп’ячу дружбу.

— Поки що я сходжу в собор, — сказав я. — Церкви ще й досі майже такі ж надійні, як у Середньовіччі. Коли тобі подзвонити?

— Через годину. Назвешся Отто Штурмом. А як я тебе знайду? Чи не краще тобі піти в таке місце, де є телефон?

— Де є телефон, там і небезпека.

— Можливо. — Він в нерішучості постояв хвилинку. — Так, мабуть, твоя правда. Якщо мене ще не буде вдома, подзвониш удруге або передаси, де ти ждеш.

— Гаразд.

Я взяв свого капелюха.

— Иозеф, — знову озвався Мартене.

Я обернувся.

— Як воно тепер за кордоном? — спитав він. — Так, без усього цього?..

— Без усього цього, — відповів я. — Приблизно так: без усього цього. Не зовсім, правда. А як тут? З усім цим — і без одного?

— Погано, — сказав він. — Погано, Йозеф. Але зовні все блискуче.

Вибираючи безлюдні вулиці, я попрямував до собору. Йти було недалеко. На Кранштрасе мені назустріч промарширувала рота солдатів. Вони співали незнайому мені пісню. На соборній площі я знову побачив солдатів. Трохи далі, за собором, навпроти трьох хрестів невеличкої церковки стояда щільна юрба — сотні дві чи три людей. Майже всі учасники були в різного роду партійних мундирах. Я почув чийсь голос і став шукати очима промовця, але не побачив його. Через хвилину помітив на підвищенні чорний гучномовець. Він стояв там, голий самотній автомат, і галасував про право на завоювання всіх колишніх німецьких земель, про велику Німеччину, про помсту й про те, що мир світові буде забезпечений тоді, коли світ робитиме все так, як хоче Німеччина, і що в цьому — вища справедливість.

Знову піднявся вітер, і рухливі віти кидали неспокійні тіні на обличчя слухачів, на той галасливий апарат і на кам’яні скульптури, що вимальовувались за ним на стіні церкви: розп’яті Ісус Христос і два розбійники. Зосереджені обличчя слухачів сяяли.