Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Ґеорґ посміхається.

— Я не знаю, чи в нас вистачить грошей на сьогоднішній вечір. Коли я вчора приносив виручку, то помилився щодо курсу долара; я думав, що він такий, як був зранку. Коли ж перед дванадцятою годиною оголосили новий курс, було вже пізно. Банк у суботу закривається опівдні.

— Зате він сьогодні не змінився.

— У «Червоному млині» вже змінився, сину мій. Так у неділю підвищення курсу випереджають на два дні. Бог знає, скільки там сьогодні ввечері коштуватиме пляшка вина.

— Бог цього теж не знає, — зауважую я. — Сам хазяїн ресторану не знає. Він остаточно визначає ціну, коли засвітитеся світло. Чому Ризенфельд не любить мистецтва, живопису, музики або літератури? Це обійшлося б набагато дешевше. Квиток до музею і досі коштує двісті п’ятдесят марок. І ми могли б за ці гроші годинами показувати йому картини й гіпсові голови. Або музику. Сьогодні в церкві Святої Катерини популярний органний концерт…

Ґеорґ аж заходиться від сміху.

— Ну, добре, — веду я далі, — звичайно, смішно уявити Ризен-фельда в музеї, однак чому він не любить принаймні легкої музики чи оперети? Ми могли б пбвести його в театр — все ж таки дешевше, ніж у тому проклятому нічному клубі.

— Ось він іде, — каже Ґеорґ. — Спитай його.

Ми відчиняємо двері. В напівтемряві до нас піднімається Ризенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Ризенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.

— Побережіть свої викрутаси для іншого разу, — бурчить він у мій бік.

— Я й так хотів це зробити, — відповідаю, — але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають хорошими манерами.

На обличчі Ризенфельда з’являється зла посмішка.

— Хорошими манерами сьогодні далеко не заїдеш.

— Ні? А чим же? — питаю я, або тільки втягти його в розмову.

— Чавунними ліктями і гумовим сумлінням.

— Але ж, пане Ризенфельд, — примирливо каже Ґеорґ, — ви самі маєте найкращі в світі манери. Може, не найкращі в міщанському розумінні цього слова, але, безперечно, дуже елегантні.

— Он як? Думаю, що ви помиляєтесь! — Ризенфельд відпирається, однак слова Ґеорґа йому явно підлестили.

— У нього манери розбійника, — вставляю я. Це те, чого Ґеорґ від мене чекав. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам’ять. — Чи, вірніше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.

При слові «розбійник» Ризенфельд трохи щулиться — надто близько це до правди. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме на таку реакцію ми й сподівались, Ґеорґ дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.

— За що ми вип’ємо? — питає він.

Звичайно п’ють за здоров’я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Ризенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням,

щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.

Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:

— А що таке, власне, час?

Ґеорґ здивовано опускає свою чарку на стіл.

— Перець життя, — спокійно відповідаю я.

Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.

Ризенфельд не звертає на мене уваги.

— Як ви гадаєте, пане Кроль? — питає він.

— Я проста собі людина, — каже Ґеорґ. — За ваше здоров’я!

— Час, — наполягає Ризенфельд, — цей плин, що не знає впину, — не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть…

Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.

— Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, — кажу. — Що ви вечеряли, пане Ризенфельд?

— Заткніть пельку, коли говорять дорослі, — відповідає Ризенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки — він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час — важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.

— Зараз мені п’ятдесят шість, — веде далі Ризенфельд, — а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся — а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?

— Майже так, — спокійно каже Ґеорґ. — Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?