Микола Руденко - У череві дракона

Якось навіть жартома кинула:

— А знаєш, не завжди приємно, коли твій чоловік такий безнадійний однолюб.

Мирослава й сама не знала, скільки в цих словах було жарту, а скільки тверезо розрахованого побажання: якби він закохався, всі оті занебесні формули як вітром здуло б. Але, ясна річ, його закоханість має бути виміряна на тих вагах, які Мирослава триматиме у власній руці. Вона подумки перебирала подруг, котрі годилися на роль коханок, та всі вони були її ровесницями, а крім того, як здавалося Мирославі, значно поступалися їй вродою.

Мирослава не здогадувалась, що найвища в світі закоханість полонила душу її чоловіка — віднині й назавжди. То була закоханість у небо, землю, зорі та в кожну галузку, в кожне зелене стебельце, що спиналося поміж дерев, розкошуючи в сонячному промінні. Світ належав йому особисто, як належали йому особисто син, дружина; як було його особистим багатством усе, що він виніс із свого сорокалітнього життя, — і те, що його оточувало, і те, що, попрощавшись із земним світом, жило в його пам’яті та десь іще: можливо, в центрі Галактики. Здавалося, в ньому відкрилися нові центри відчувань — мовби занебесний вогонь, що впав на його мозок, був ключем від вищого поверху його душі. Той поверх був незнайомий навіть самому господареві, його вікна завжди були темні. І раптом чиясь владна рука засвітила світло — поглянь, господарю, на власні багатства, адже ж це все належить тобі! Там начебто й не було нічого такого, чого б він раніше не бачив, але ж тепер йому стало ясно: досі він бачив жалюгідні копи, лише зараз йому відкрився світ, у якому відбувалося творення, де народжувалась кожна річ, кожна жива істота — від «божої корівки», що гріється на сонечку, до гадючого гнізда під трухлявим пнем, де звиваються рожевими спіральками ніжні й такі беззахисні діти лісової мідянки.

І хоч Мирон Сидорович здобув незалежність від променевої павутини, що три доби тримала його у власних тенетах, проте він тепер довіку не позбудеться космічної влади над собою. Можна навіть сказати, що то вже був зовсім інший Грива, — так само як болотна руда, побувавши в плавильній печі й на ковадлі, під дзвінким молотком і гупанням важкого молота, вже й віддалено не нагадує іржаве купиння.

Так само як прийшли до нього несподівані формули, котрі (він вірив у це!) перебували на грані фізичного й метафізичного, — так само прийшла певність, що все це він дістав із центру Галактики; Сонце було тільки рефлектором, не більше — його монада похована дуже глибоко, мов жаринка під шахтним териконом, який іще не починав горіти. Хоч Монос показав Миронові креслення Всесвіту, але зорових образів не було, — наче він побував на лекції, де панувало тільки слово та геометрична фігура, що полум’яно пульсувала: маленьке коло, не більше від обручки, розходилося безліччю кіл, що дедалі втрачали чіткість, розмиваючись у безмежності. Достоту кола на воді, коли поверхня озера освітлена вечірнім або вранішнім сонцем і вода пломеніє занебесним жаром.

Миронові хотілося побачити в центрі полум’яного кола людське обличчя, бо монада — то ж таки Особа, але він мусив визнати, що жодних облич не бачив. Спробував накласти на коло образ Ісуса Христа, як його малюють на церковних стінах, проте це також не виходило. Але поволі йому почало здаватися, що в центрі монади він бачить обличчя Грицька. Воно заповнювало собою центральне коло, надсилаючи імпульси в галактичний простір. Потім Грицько відступав, Мирона ніби підводили до дірки в паркані — там, за парканом, погойдувались дерева, обвішані променистими плодами, наче зорями, і на великих іскристих крилах плавали в золотистому небі ті, кого земляни звикли називати ангелами. Для Мирона Сидоровича вони були такою самою неминучістю, як сусіди по будинку. Крила також обов’язкові: адже в глибинах галактичної монади відсутнє тяжіння, хоч певна густина середовища, близька до вакууму, все ж таки існує; отже, ходити не можна — можна літати або плавати…

Він якось несподівано усвідомив себе за кермом автомашини — червоне око світлофора змусило різко загальмувати. І доки він стояв, куточком правого ока встиг помітити вербовий віхтик із сріблястими котиками в руках жінки, що зупинилася на тротуарі перед потоком автомашин. Її відкрите волосся нагадувало червону мідь, із якої в його дитинстві, під час непу, різьбили великі п’ятаки. Десяток таких п’ятаків здатний обірвати кишеню…

Жінка усміхнулася й помахала вербовим віхтиком. Кому це вона? О Боже! Це ж Клара, як він міг її не впізнати?..