Микола Руденко - У череві дракона

— Аго-оо-ов! — докотилося з лівого берега. — Сидоровичу-у!..

Це колгоспний водій Дмитро Сновига везе капусту в раймаг. Спокійно, із сковородинською гідністю сховав зошита в шкіряну торбу й рушив до правильного весла.

Наприкінці робочого дня прийде Клара. Вона завідує районною книгозбірнею, у неї вихідні в п’ятницю і суботу. В п’ятницю вона обов’язково приходить, щоб, непорушно стоячи біля будки, довго-довго вдивлятися в мінливу бистрінь Катуні. Що вона там бачить — збігаючі роки, безгрішну прозорість власної душі? А може, то її молитва?..

Коли ж надвечірнє небо над ламаним гірським видноколом почне міняти барви — від синього через фіолетове до червоного, — вони припнуть порон до причалу й рушать острівною дорогою туди, де Мирон уранці перебродив змілілий рукав. Там Клара мимоволі мусить звіритись на нього, бо вода в Катуні крижана, тече з одвічних льодовиків. Мирон підхопить її на руки: обережно ступаючи, понесе над шумовинням води й шарудінням мокрої ріні. І добре їм буде від того, що тут, де вони тепер живуть, люди іще не встигли прозоре й чисте зробити брудним.

Чи згадує він Мирославу? Може, й згадує, але без радості — що було, те спливло за водою.

Про яку сингулярність мова? Справді ж бо, сингулярність, як свідчив словник, — це, з одного боку, просто вдова, а з другого — щось зовсім несподіване: самодержавство! А ще є воїн добірної кінноти, ба навіть чиновник для особливих доручень. Усе це подано під номерами: перше, друге, третє. Та коли ми вимовляємо латинське слово singularis, воно в усіх цих значеннях звучить майже однаково. Чи далеко тут до непорозумінь? Скажімо, філософська праця Мирона Сидоровича нарешті з’явилася на полицях книжкової крамниці — хто ж має нею цікавитись? Невже справді підстаркуваті удовиці? Але ж вони будуть розчаровані — філософ пише не про них. І не про добірних кіннотників, не про чиновників для особливих доручень, навіть не про самодержавство. А про що ж він пише?..

Окремішність, винятковість, самість, одиничність — ось що в докорінності своїй означає слово «сингулярність». Саме ці споріднені поняття й зводять у єдиному слові грізного імператора й нещасну жінку, яку він зробив удовою. І тому Мирон Сидорович хотів назвати свою докторську дисертацію так: «Філософські проблеми фізичної сингулярності». Проте директор Інституту філософії, де Мирон Грива обіймав посаду завідуючого відділом, іронічно зауважив:

— Масло масляне. І так ясно, що фізичної. Хто ж сьогодні не знає про «чорні діри»?..

— Але ж сингулярність буває не лише фізична, — якось мляво, наче суперечка його стомила, зауважив Мирон Сидорович. Був він людина нестара, щойно вивершив четвертий десяток, через те директор Іван Корнійович не без настороженості відзначив оту несподівану втому.

— Яка ж іще? — усміхнувся директор, і в куточках його рота, де колись були кутні зуби, відкрилися темні порожнини. Мирон, задивившись на них, пожвавішав. Чорні дірки, навіть без лапок. Теж своєрідна сингулярність, котра впливає на травлення, а травлення, в свою чергу, впливає на характер.

Грива змусив шановного членкора зазирнути в словник, але вся ота розмаїтість визначень не переконала директора. Його калмицьке обличчя якось по-дитячому набурмосилось.

— Ов-ва! Якщо в назвах наукових праць розмотувати етимологію кожного слова… Скажімо, кварки — це, по суті… щось близьке до чортів або привидів. Не пригадую точно… Про сингулярність у фізиці написано стільки, що всі інші значення цього слова просто відмерли. Ну, а там як хочете. Зрештою, це не має принципового значення.

Може, й справді відмерли. Та коли Мирон Сидорович зачинявся в кабінеті й, насупивши брови, що вже починали сивіти, сидів перед латино-російським словником, він думав про ті значення сингулярності, про які ніхто й не здогадувався. То була сингулярність його власної психіки — таємниця, котру він приховував навіть від дружини.

Вперше це сталося з ним тоді, коли від «курчат» на його ногах не було рятунку навіть уночі — доводилося рано-вранці вирушати в кам’янистий донецький степ по гороб’яче мило, що росло невеличкими острівцями серед ковилового шелестіння. Ота ковила часом здавалася волоссям на кострубатій щоці велетня — уява десятилітнього Мирона малювала людські обличчя з чого завгодно: з пагорбів, із хмарок у надвечірньому небі, навіть із шпарин на стелі.

Одного разу в пошуках гороб’ячого мила він заблукав доволі далеко — аж на Грузову. Так називалася двоверха гора, якої з їхнього села майже не видно, вона ледь-ледь синіла на видноколі. На вершині гори стояла сіра споруда, що тепер була зруйнована. То, власне, і є Грузова. Це сюди через заплаву річки Білої на високих металевих опорах колись тягнулася канатна дорога — понад головами людей бігли, мовби навіть летіли, невеличкі вагонетки з вугіллям. На Грузовій вугілля висипалося в залізничні вагони, але ж як це робилося, Миронові було уявити важче, ніж вишукати серед хмарок кудлату голову баби-яги. Від канатної дороги зовсім нічого не лишилося, а від Грузової лишилися голі стіни, викладені із дикого каміння, — у стінах тепер гніздилися кібці.