Микола Руденко - У череві дракона

Мене знов, як і минулої весни, зробили землекопом. На території табору лишилися старі дерев’яні казарми — ще із сталінських часів. Тепер їх розбирали, а зруби використовували для нових теплиць. Ми розуміли, що нам від них так само не їсти овочів, як і від старих, — і саме тут особливо гостро відчували себе рабами. Коли ти раб держави, це ще можна якось затушувати звичною демагогією: держава, мовляв, народна, отож працюєш ти заради народного добра. Та коли тебе використовують у підсобному господарстві концтабору — відразу ж уся ота демагогія випаровується: у портфелях, кошиках, господарських сумках м’ясо й овочі пливли кудись поза вахту. Навіть кадебісти, відвідуючи табір, не забували наповнити свої таємничі портфелі чимось важким і габаритним.

До трьох великих теплиць начальство вирішило додати четверту. Теслі завершували свою справу, а мені належало виганяти тачки з торфом на рівень вікна й вивертати їх потім під целофановим дахом теплиці. Робота каторжна. Я на неї згодився лише тому, що до того мене посилали на таку роботу, яка через моє поранення була для мене справжнім катуванням.

Якось за цією роботою застав мене Яків — йому випало носити в теплицю гній. Мабуть, у мене справді був рабський вигляд, бо, незважаючи на сторонні вуха, він гнівно на мене нагримав:

— Слухай, Андрію… Де твоя офіцерська гідність? Ти ж зараз обслуговуєш звичайних бандитів. Негайно припини! Інакше я перестану тебе поважати.

Я послухався: кинув тачку й пішов до казарми. Краще б я цього не робив!..

Жлоб не послав мене до ШІЗО — я мав формальне право відмовитися від роботи, яка мені не під силу: все ж таки інвалід війни. Перевели на легшу: рівняти розбиту колесами дорогу від вахти до теплиць. Але ж Якову його репліки не подарували.

Того ж дня Стріху викликав майор державної безпеки Крилов. Кадебісти не шкодують часу на бесіди зі своїми підопічними — цим вони нагадують психіатрів. Крилов тримав Якова у своєму кабінеті понад дві години. Вже зеки повернулися з роботи, а Якова все ще не було. Ми засмучено ходили по лінійці, куди щоранку нас виводять марширувати під оглушливий марш, що лунає із металевого гучномовця. Ходили втрьох — я, Карташов і Гейць.

— Даремно Стріха їх задирає, — сказав Гейць.

— Так, — погодився Карташов. — Вони швидше пробачать лайку на адресу партії й радянської впади, ніж на свою власну. Сук вистачає, одразу ж донесли: назвав бандитами.

Яків вийшов від Крилова білий, як полотно. Ми не наважувалися з ним заговорити. Яків до нас підійшов сам. Давши йому змогу трохи отямитись, Карташов запитав:

— Чого він так довго вас пресував? Що він хоче із вас вичавити?

Стріха зрозумів, що ми чекали його з тривогою і дружнім співчуттям, — заговорив з відкритою душею:

— Те, чого зроду-віку не було… Нібито на мене з Волині надійшов додатковий матеріал. Там готується суд над трьома бандерівцями. Мене до них приплітають.

— Ти їх хоч знав? — запитав я.

— Ні, не знав. І села такого ніколи не чув — Толоки. А ці люди буцімто свідчать, що я разом з ними в Толоках ліквідував радянських активістів.

— Я певен, що він поки що тільки погрожує, — сказав Гейць. — Цим людям вірити не можна. У них свої методи. Те, що для нормальних людей просто звичайна підлість, — для них професійна тактика.

— Гадаю, Семенова правда, — додав Карташов. — Зараз він поки що вішає лапшу на вуха. Якщо станете покірним і тихим — він вам потім скаже: я ж вас, мовляв, від «вишки» врятував. Шануйте і любіть… А якщо й надалі… Ну, тоді інша справа. Вони легко знаходять «додаткові злочини». Ті ж самі підсудні… Хіба їм жити не хочеться? Грань поміж «вишкою» і максимальним строком дуже тонка — проходить по лезу бритви. Вам би слід трохи стримуватись.

Яків промовчав. Ми походили ще трохи й розійшлись по секціях.

Я звик вставати раніше, ніж металевий гучномовець уривав сон в’язнів. У лісові хащі Мордовії надійшов травень, птаство гамірливе залагоджувало свої шлюбні справи. Хмари в синьому небі — то єдине з волі, що було досяжне для наших очей. Саме тому вони викликали значно тепліші почуття, ніж у людей поза табірною колючкою. У тих було безліч принад, а в нас від їхнього світу — тільки хмари в небі. Вони здавалися нам живими істотами — з розумом і душею.

Ось-ось завирує безрадісне пробудження казарм, тупе, безглузде марширування понівечених війною дідів-куцоштаньків, перетворених на опудала. Ось-ось загримить казенними маршами металевий звір — і табір заворушиться, загомонить. Але поки що рухливі вуса ходиків не увірвали сон в’язнів. Лише окремі з них, встромивши босі ноги в кирзяки, поспішали до незграбної дерев’яної споруди по нужді.