Микола Руденко - У череві дракона

У минулому столітті вважалося, що рослини породжені самою землею. Сонячне світло дає їм лише тепло, а більше не виконує жодної ролі. Після Тімірязєва й Вернадського такий погляд на земне життя — це вже неуцтво, куряча сліпота. Сонячний промінь не лише гріє — він ліпить! Так, ліпить сам із себе — і в цьому вся його незбагненність.

«Ну й що з того? — міг би запитати в мене хтось вельми практичний. — Яке це має відношення до вибору професії?»

Ніякого. І все ж у цьому світі існує нездоланна прірва поміж мертвим і живим. Наше око несхибно визначає цю різницю, хоч мозок поки що й нездатний відповісти на запитання: чому це так?

Але є матеріальне середовище, котре ми помилково вважаємо мертвим — гумусний шар планети. Ми добре бачимо, що без нього ніщо не росте, але нам усе ще здається, що то якась хімічна суміш, — не пізніше ніж завтра ми зуміємо витворити її в лабораторії.

Я кажу не про мінеральні домішки, котрі необхідні рослинам, як для нас необхідна сіль. Ні, йдеться про ту органічну речовину, котра завжди лишається органічною — і в рослині, і в нашому організмі, і в землі. Придивіться уважніше: вона ж не вмирає! Міняються форми живого — і тільки…

То Сонце, то Космос — їхня променева субстанція! — саморозкриваються в надрах мінерального світу, але не змішуються з ним, бо у формах матерії є свої щаблі розвитку: вище й нижче. Земний мінерал так само далекий від грудочки черкаського чорнозему, як і від твого організму. Ніколи вони не стануть близькими — адже ж їх розмежовують мільярди років розвитку! Одне мертве, друге живе…

Що ж звідси випливає? А те, що ми не зможемо штучно створювати гумусу — це вміє робити лише сама природа.

Нам лишається єдине: берегти! І нарощувати його за рахунок фотосинтезу…

Що ж до моєї роботи, то це вирішується так: мені хочеться бути серед людей, котрі допомагають живому народжувати живе. Все я розумію, все шаную — і мертву цеглину, котру людські руки змушують служити живому, і крани та велетенські молоти, де працюють люди, які справедливо пишаються своєю робітничою славою.

Та, розуміючи це, кажу: хочу в поле!..

…Наша «летючка» ремонтувала маленький екскаватор, змонтований на тракторі «Беларусь». Цим екскаватором риють траншеї для фундаментів та ями для підвалів на будівництві Нової Семенівки.

Секретар райкому і Павло Михайлович пройшли повз нас, про щось запально сперечаючись. Я почув лише кілька реплік.

— Із двох ромашок вінка не сплетеш, — кинув Павло Михайлович.

— Що ти хочеш цим сказати? — трохи роздратовано запитав його секретар райкому.

— Ну, Ксаверівка, Семенівка… Це ж крихітні острівці. А море лишається тим самим. Якісно не міняється.

— Хіба ж маяки не на острівцях ставлять?.. Самолюбства в тебе немає, Павле.

— Ти гадаєш, що це великий недолік?

— За певних умов — так!.. Недолік, який байдужість породжує. Яке ж без самолюбства змагання? Як сало без солі.

— Ми давно вже не юнаки, Гордію. Не самолюбством, а розумом керуватися повинні. Економічним розрахунком.

Схоже було на те, що Павло Михайлович і секретар райкому десь іще парубкували разом. Але ж не це мене цікавило.

… Хто з них правий? Іще в Будинку вчених виникла ця ж сама дилема — коли я біля макета стояв. Там сперечалися не секретар райкому й заступник голови колгоспу, а лише студенти.

Поволі я схилився до думки, що з погляду економічного правда на боці Павла Михайловича. Якщо протягом кількох десятиліть більшість сільського населення перейде в місто — а це неминуче! — то навіщо ж марнувати сили на капітальну перебудову села? Адже кожному новому будинку належить простояти мінімум сто років — інакше він не виправдає вкладених у нього коштів. В масштабах країни це фантастичні втрати! Цілий океан збитків. Нам поки що невідомо, як виглядатиме сільське господарство через кілька десятиліть. Ясно лише одне: воно буде повністю механізоване. До чого ж прикладуть свої руки сотні людей, котрі живуть сьогодні в Семенівці? Доведеться кидати хати заради пошуків роботи. Щоправда, я чув таке: будемо розвивати місцеву промисловість. Павло Михайлович заперечує: у вік телемеханіки безглуздо повертатися до кустарного виробництва. Тут же йдеться про майже половину нашого народу! То невже ми відмовимося від прогресу лише заради того, щоб не забивати вікон у порожніх хатах?..

Словом, господарська логіка на боці Павла Михайловича.

Та є інша логіка — логіка серця.

Якось ми з напарником вирішили заночувати в Семенівці — все одно вранці сюди їхати. І тут сталася подія, котра змусила мене глянути на будівництво Нової Семенівки з іншого боку.