Микола Руденко - У череві дракона

— Кого вам треба? — повторив капітан.

Досі я була певна, що помилки немає, — я прийшла туди, де містилося «господарство полковника Горіня», як прийнято було тоді писати на фронтових дорогах. Москва ще не стала глибоким тилом — ворог стояв під Ржевом і Гжатськом, — отже, військові частини й штаби тут також були «господарствами». Але дріб’язковість того, чим займалися офіцери, їхня гра у військові таємниці — дитсадок, та й годі! — відсутність зацікавленості моєю особою, байдужість у голосі капітана — все це було таке не схоже на лицарство, в ореолі якого я завжди бачила Василя, що в мене з’явився сумнів: може, й Горінь, але не той.

Потім я почала навмисне плекати в собі неприязнь: а що ж, мовляв, це відомо — який начальник, такі й підлеглі.

Та за всім оцим хаосом думок ховалося нетерпіння: невже справді поміж мною і Василем не тисячі кілометрів, а лише оббиті дерматином двері? Невже тільки вони розмежовують нас чи, може, щось таке, що міряється не часом і простором, а зламами у людській душі?..

Потім змусила себе глянути на свої почуття трохи тверезіше: а яке ти маєш право, Софіє, в чомусь звинувачувати Василя? Хто він тобі? Тільки друг дядька Сашка, але ж ніяк не більше! На твої листи він не відповідав тому, що побачив у них марення незрілої дівочої душі. Василеві ніколи й на думку не спадало, що ти йому наважишся таке написати. А ти, бач, звинувачуєш його навіть за те, що в твоєму житті з’явився Юрко.

Мабуть, вигляд у мене був такий розгублений, що капітан заговорив сердечніше:

— Товаришу сержант, з якою ви справою?.. Полковник дуже зайнятий. — Він підійшов до мене, взяв за лікоть. — Не хвилюйтеся. Можете доповісти мені. Я його заступник по комсомолу, капітан Красоткін.

Напевне, це була істерика — мене розсмішило його прізвище. Сміх був гучний, неприродний. Мені стало соромно за цей сміх, але, намагаючись подолати почуття сорому, я сміялася ще гучніше.

Тим часом двері, оббиті дерматином, широко відчинилися, звідти вийшов сивий чоловік з вузенькими лікарськими погонами й строго запитав:

— Що тут діється? — Обмацуючи поглядом то мене, то капітана Красоткіна, іще строгіше додав: — Ви могли б знайти інше місце для такої приємної розмови.

Та я вже нічого не чула й не бачила, бо за його постаттю — там, у глибині кабінету, — помітила іншу постать біля карти, утиканої червоними й чорними прапорцями. То був Василь!..

Жодних змін у ньому не помітила, жодних. Стрункий, підтягнутий, повний сил і того незмарнованого здоров’я, яке властиве військовим, що звикли стежити за пружністю власних м’язів. А я приїхала його пожаліти!..

Тяжка образа знов заволоділа моїм серцем. Гаразд, нехай так — нехай він одружився та хіба ж Василь вважає мене тільки закоханим дівчиськом, яке ні про що, крім одруження, не здатне думати? Може, він потай сміявся з мене, коли я посилала йому цілі зошити?..

Та я не збиралася писати роман. Свого читача я не знаю, не бачу і не уявляю — отож і послідовність розповіді в моїх зошитах саме така, яка дозволяє мені ще раз пережити те, що я колись пережила. Хто знає, що таке невідомість — а про долю Сергія мені все ще нічого невідомо! — той добре зрозуміє, чому з’явилися оці товсті зошити, списані химерним почерком. Почерк у мене поганий тому, що вчителька не помічала моєї короткозорості. А потім, коли мене забрав до себе дядько Сашко, виправляти почерк було вже пізно…

Пробач, невідомий читачу, що я затримую твою увагу на перипетіях, хоч для тебе давно вже відома розв’язка. Якщо ти й не дочитаєш цих зошитів до кінця, я не буду на тебе в претензії, бо писала їх для самої себе. Тож буду продовжувати свою розповідь так, як вона склалася…

Сором за істерику й образа на Василя виштовхнули мене геть із приймальні. Чи, може, окуляри запотіли на холоді, чи в душі моїй було так темно, але я нічого довкола не бачила. Чула тільки рипіння снігу під власними ногами, а будинки й дерева втратили форму, зливалися в суцільну сіру масу, мовби то було щось нереальне, як похмурий міраж. Знов я відчула себе самотньою, наче загубилася в якійсь крижаній пустелі.

Я вже казала, що дуже болісно переживаю самотність. Коли я відчувала себе самотньою, мені здавалося, що небо на мене падає, вчавлює в землю й перетирає, мов зернину в жорнах.

Саме таке відчуття переживала я в ці хвилини — відчуття глибокої відчуженості. Згадала матір та сестру Марійку. Вони приїздили якось перед війною до дядька Сашка. Невже я ніколи їх не побачу?..