Микола Руденко - У череві дракона

Одного разу після нічного чергування Юрко провів мене до гуртожитку. Нікого з дівчат не було, всі пішли на службу. В кімнаті нас жило четверо, моє ліжко стояло в кутку за ширмою. Запросивши Юрка в кімнату, я посадила його біля столу, а сама сховалася за ширму, щоб переодягнутись. І тут мій погляд упав на конверт, завбачливо залишений на подушці. Я розірвала його й скрикнула — то було повідомлення про те, що дядько Сашко пропав безвісти. Так гірко скінчилися мої розшуки!..

Чи варто казати, ким був для мене дядько Сашко? В очах потемніло, застрибали вогненні кільця. Серце стиснулось так, наче хтось ухопив його гарячою п’ятірнею, щоб вирвати з грудей. На обличчі виступив холодний піт, навіть пальці на руках не розгиналися — їх звело судомою. Я хотіла покликати Юрка, але слів не було, сама чула свій голос, розуміла, який він був страшний, та я ніби відразу ж стала німою, могла кричати тільки без слів. Далі нічого не пам’ятаю — мабуть, знепритомніла. А коли отямилась, побачила над собою засмучене Юркове обличчя. Він усе зрозумів, пояснення були зайві.

— Заспокойся, Сонечко, — поклавши руку на моє волосся, шепотів Юрко. — Може, він у партизанах.

Тоді це було єдиною розрадою для людей, які одержували такі повідомлення.

Сонечко!.. Я ніби почула голос дядька, ніби побачила його обличчя. Колись я сказала Юркові, як називав мене дядько Сашко, а він, бач, запам’ятав. Наче промінець у груди мої заглянув, наче сонячний зайчик заблимав у темряві. Боже, що б я робила, якби не Юрко! Добре, що він був поруч і його музичні пальці — пальці лівої руки — перебирали моє волосся. Окуляри з моїх очей він зняв, поклав на підвіконня, але незграбні кирзові чоботи бруднили ковдру. Юрко помітив, що це мене дратує, вийшов за ширму. Я почувала себе дуже зле. Пробачилась перед Юрком, роздягнулася й лягла в ліжко.

Він зайшов для того щоб попрощатися. Юркова рука опинилася в моїй руці. Його пальці несміливо ворушилися, і від цього також теплішало на серці. Мабуть, життя не вгасає тому, що зірка в небі відчуває зірку, а людина на землі відчуває людину.

Ми наче дві кленові насінини, підхоплені вітром, обпалені вогнем і закинуті далеко в поле, аби прорости новим життям.

Я не могла в ці хвилини випустити його руку, бо він був єдиною людиною, яка розуміла мою втрату. Крім нього, міг би це зрозуміти тільки Василь. Мене мучило те, що Василь мовчав, не відповідав на листи. Живий, а мовчить! Тяжкою образою лягало це на мою душу.

І Юрко не пішов. А коли повернулися дівчата, ми вже й не крилися від них, лишилися за ширмою. Наступного дня зняли для себе кімнату з дерев’яними стінами, поточеними шашелем, і оголосили про свій шлюб.

Пригадую теплий літній вечір, коли Юрко, десь роздобувши човна, запросив мене на Волгу. Як і на Дніпрі, правий берег тут високий — саме на ньому стоїть Кінешма, — а лівий низький. Там біліли берізки, полум’яніли в червоному сонці вікна заволзьких будиночків. Вода під нами нагадувала розтоплене золото, і душу мою також огортало вечірнє світло, яке все довкола робить близьким і рідним, бо це твій світ, твоя земля, по якій тобі належить пройти тільки один раз. Отож умій не лише сумувати — умій побачити в червоно-мідяному сонці усмішку самої природи, її добрий настрій, адже ж вона також радіє від самої можливості жити, існувати, променево сміятися у цій воді та у твоїх жилах.

Юрко здавався мені таким вродливим, що я подумала: дурна ти, Софіє! Невже не розумієш, що людська врода — сама тільки врода — це висока цінність? Тобі випало щастя, маєш вродливого друга, який назвав себе твоїм чоловіком. Він і тебе також вважає вродливою, хоч знаєш, що вродою природа тебе обділила, — добре це знаєш. Але Юрко не лише вродливий — він ще й розумний. Чого ж тобі треба для повного щастя? Сумуєш, бо Василь не пише. Та хіба ти одна така в цьому світі? Чи варто сумувати, коли тебе кохає Юрко?..

В той вечір я майже була певна, що забуду Василя, — Юрко допоможе забути. І навіть усе те, що сталося пізніше, не вбило в душі моїй вдячності за цей вечір, за те, що він був, що я також мала у своєму житті хвилини, які можна назвати щасливими. І нині, коли спомини повертають мене до Кінешми, це місто лишається для мене таким, яким я побачила його в той вечір. Тоді я ще не розуміла, що вдячність моя адресована самій природі.

Юрко не міг гребти двома руками, тому ми сиділи поруч — на кожного по одному веслу.

— Кі-неш-ма, — тихенько скандував Юрко. — О, ні! Всю землю обшукав, тепер кидати? Нема дурних.