Микола Руденко - У череві дракона

— Ось він, бачите?.. Всі, брат, наполеони, скільки їх було, нігтя його не варті!

Я взяла газету, перебігла очима нарис про якогось завідувача хати-лабораторії, але нічого незвичайного там не побачила. Минулого року семенівська хата-лабораторія зібрала на двох гектарах рекордний врожай пшениці. Тоді багато писали про рекорди, ми звикли до цього, а тут взагалі якась мізерія — всього на два гектари! Я не розуміла дядькових захоплень.

— Як? — обурювався він, жмакаючи в кулаці сиву бороду. — Сто одинадцять центнерів з га!1 Такого люди зроду-віку не бачили.

Тітка Параска вивела мене на подвір’я, занепокоєно сказала:

— Хворий він. Як побачив оту газету, відразу ж памороки йому забило. Цілу ніч уві сні кидався.

У хворобу я не повірила і сказала про це тітці. Не могла второпати, що його так схвилювало. Дядькові були властиві такі несподівані повороти думки, що спершу слід, мабуть, перечекати збудження, вислухати його, а тоді вже щось висновувати.

Найперше, що я встановила, — особу рекордсмена. Це був не хтось інший, а Карпо Трохимович Осадчий — той самий друг дядька Сашка, який бачив у пшеничному зерні Святу Трійцю. Вони, виявляється, вже давно дружили — іще з часів доколгоспних. І Осадчий бував на плантаціях дядькових, і дядько Сашко також їздив до Семенівки. Та ось, бач, місяців десять не поспілкувалися — і отаке диво Карпо Трохимович вчинив!

Пригадую, ми тоді пробалакали з дядьком мало не до ранку. Спершу сиділи під яблунею, що п’янила мене пахощами цвітіння, потім перейшли до грубки, яка стояла під високою грушею. Влітку, щоб не топити піч, тітка Параска куховарила на цій грубці. Над нею був споруджений дашок, під яким можна сховатися від дощу. Саме почало накрапати. Ми сиділи біля пригаслого жару, що залишився в грубці. Тітка Параска, трохи заспокоївшись, вклалася спати.

Дядько Сашко пояснював:

— Ну, що ти, брат? Ти ж у мене розумненька… Тут вивіряються можливості злаків. Уявляєш, Сонечко?.. Це ж у десять разів більше, ніж наш середній врожай. Ану, брат, уяви: замість однієї паляниці — десять!

Довго він говорив про любов до землі та про те, що без такої любові люди не лише хліба не матимуть, а взагалі перестануть людьми бути. Як можна любити народ, Батьківщину, коли ти землі не любиш? Тоді вже ти не людина, а колос порожній…

— Ось побачиш, Соню, це сам Христос прийшов. Я не Карпа так називаю — Христос тільки ногу на його ділянку поставив. Отже, він уже на землі, це ясно.

1 Такий урожай справді був. Див. БСЄ, т.35, с. 373. (Прим, автора).

Відтак дядько почав пояснювати, що олександрійські гностики, які брали участь у створенні Євангелій, бачили другий прихід Христа саме в тому, що на землі буде багато пшениці.

— Карпів рекорд — це тільки натяк. Ще багато лиха на людей впаде: і війни, й нестатки, і голод. А десь наприкінці століття Христове воїнство переможе. І це вже навіки.

Я наважилася запитати:

— Ну, а такий Христос… Що не в зернині живе, а по землі ходить… Христос як Боголюдина — Він був?

— Я так про це думаю. Був Ісус — великий проповідник, якого справді Бог на землю послав… Ну, словом, так, як про це в Євангеліях написано… Був, Соню, був… А тому, що він себе в хлібі бачив… Пригадуєш: ви плоть мою їсте… Творці Євангелій усю гностичну символіку на його живий образ наклали… То є небесна містерія, Сонечко. Свята містерія.

Вранці дядько Сашко сів на велосипед і поїхав до Семенівки. А коли я наступного разу до нього завітала, в хаті сидів той самий чоловік, чий портрет я в «Правдє» бачила. Йому було близько п’ятдесяти. Сиві козацькі вуса поруділи від тютюну, який Карпо Трохимович не курив, а нюхав, набиваючи цим зіллям широкі ніздрі так, як хтось інший набиває люльку.

Либонь, я не зумію повною мірою передати враження, яке справила на мене ця людина. Якщо мовити двома словами, то це виглядатиме так: мудре здоров’я. То було здоров’я тіла і душі, яке властиве тим людям, котрі твердо знають, для чого вони живуть на світі. Неквапливі рухи, статечна хода, сократівська усмішка. Слова вимовляються якось навпомацки — так, щоб одразу ж відчути, чи ти здатний сприйняти мовлене.

Якщо ж ти зайнятий іншими думками, тебе, звісно, не засудять (кожному своє!), але й слів на тебе витрачати не варто.

Та якби дядько Сашко не був тим співбесідником, котрий уміє слухати й шанувати сказане, Карпо Трохимович до нього б не заїхав. А то, бач, їздив до якогось професора в Київ, а на зворотному шляху завернув до нашого хуторця.