Микола Руденко - У череві дракона

— Не зна-а-ю…

Виявилось, гуси паслися в сусідньому городі, а ми біля нього стояли. Бабуся їх добре бачила. Я ж не бачила тому, що короткозорою вродилася. Та ніхто цього не знав, а мені звідки було знати? Гадала, що всі люди бачать так, як і я. Тепер цю ваду легко виправляють, а тоді по селах окуляри панською примхою здавалися.

В той день бабуся прив’язала мене до старої груші й так побила, що я кілька тижнів злізти з печі не мала сил. Мабуть, мати заступилася за мене, бо довго в сінях бабуся на неї кричала — все батька мого проклинала.

Десь аж до п’ятого класу я нічого не знала про свою короткозорість. Бабуся мене все більше ненавиділа, їй здавалося, що я її навмисне дражню. Теля десь тут поруч пасеться, а я їй кажу, що воно втекло.

— Куди ж ти дивишся, ледащице? Туди дивись.

Все в мені тремтіло, бігла я зовсім не туди, куди вона показувала, ніякого теляти не було й близько. Знов і знов по спині моїй лозина ходила.

Мати моя не була дуже набожна, зате бабуся ні про що, окрім Бога, й не говорила. Отож і мати, напевне, з-під лозини звичку до молитви перейняла.

Я часто намагалася уявити батька. У матері була велика фотографія, яку вона від бабусі у скриню ховала. Там вони стояли удвох — мама й тато. Мама була зодягнена в білу сукню, волосся біла фата покривала, і така вона була гарна, моя матуся, наче королева із якоїсь казки. Мені здавалося, що такою вона й повинна бути, але темні сили, над якими бабуся верховодила, зробили її злиденною наймичкою. І все через те, що бабуся батька мого не любила.

Може, почасти так воно й було, бо якби тато не вмер, то зовсім інакше б дитинство моє склалося. Я так боялася бабусі, такою вона всевладною мені здавалася, що й смерть батька пояснювала перемогою тих сил, які у всьому їй підкорялися. Та я вірила, що перемога ця не вічна, колись він прийде, мій тато, прийде просто з неба, як Христос на землю приходив. Тоді мама знов стане прекрасною королевою, а бабуся в пекельній смолі кипітиме.

Коли бабуся десь у городі поралась чи в церкву ходила, я крадькома відчиняла скриню, діставала весільну фату мамину, приміряла її на себе. Потім довго-довго вдивлялася в татове обличчя, намагаючись зрозуміти, чим саме я на нього схожа. Подібності не знаходила — де вже мені до тата! — але такі щасливі хвилини я тоді переживала, що ладна була витримати всі катування бабусині, аби після кожного вона до церкви мерщій ішла гріхи свої замолювати, а мене саму залишила в хаті, біля заповітної скрині. Добрим і сильним був мій тато! Шолом на ньому такий, як на святих лицарях, що колісницю Іллі-пророка супроводжували. На покуті в нас церковна картинка висіла, вона мені дуже подобалась, тож не дивно, що саме з неї я й порівняння брала. Пізніше довідалась, що тато мій разом із Першою кінною у село прийшов, а точніше, його привезли, бо він тяжко поранений був. Так він і залишився в нашому селі. Бабуся зайдою його називала — ні кола, ні двора…

Якось я пасла поросят, а тут саме велика гроза почалася. Небо наді мною сила якась шматувала, воно гриміло, вогнем вибухало, мене сліпили спалахи, наче хтось перед самісінькими очима смолоскипом розмахував. Блискавок я не бачила так, як інші люди бачать. І хоч у школі нам пояснювали, що таке гроза, але в моїй уяві жив той образ, який від матері до мене перейшов: то Ілля-пророк на вогненній колісниці по небу їздить.

Я слухала грозу, вона мене зовсім не лякала, — і взагалі, окрім бабусі, я нічого не боялася, — на душі було чомусь радісно, наче гроза мені свято якесь обіцяла. Мабуть, радісно було тому, що вперше я тоді зрозуміла: не на весь білий світ бабусина влада поширювалась. Скажімо, ця гроза — хіба бабуся здатна її припинити? Котяться по небу могутні колеса, із-під кінських підків іскри вилітають, а в полум’яній колісниці Ілля-пророк сидить. Оглядає пророк землю, бачить мене серед поля і каже лицареві, який скаче поруч нього на білому коні:

— Ступай, Кириле, в те село, де ми тебе залишили колись. Там донька твоя підростає. Добрий ти вояка в мене, серце маєш велике. Але світ земний, Кириле, порівну розділено. Одна половина добрим силам дісталася, друга — злим. Тяжко вона карається, кровинка твоя. Забери її до себе, Кириле, бо темні сили жити їй не дають.

Може, й не так, а якось інакше я тоді молитву свою шепотіла. Знаю тільки, що молилася на степову грозу не чужими словами, — не такими, які від бабусі чула, — а своїми власними. Вголос молилася, краплі дощові на обличчя падали, а серце моє наче теплі долоні обхопили — невидимі долоні, але такі лагідні, як у матері. Батька я свого тоді з бородою уявляла — знала, що люди старіють, бо мама вже постаріла. Та й лицарі на церковній картинці теж бородаті були.