Микола Руденко - У череві дракона

Саме зважаючи на оті чиновні наміри, в’язні, не змовляючись, проминали вікно, із якого видно світ поза дротяними заборонками. Всього лише одна картинка, одна сцена, яка не часто мінялася: стіжок сіна, до якого інколи виходила молода мордвинка. Насмикавши оберемок, вона вислизала із кадра. Тільки й того. Але ж трохи далі починався березовий гай, що дражнив своїми стежками й росяними травами. Та й сама мордвинка чомусь на свою буденну роботу зодягала квітчасту хустину, котра волала яскравими барвами. Може, вона знала, що на неї задивляються зголоднілі чоловічі очі? Авжеж знала! В Мордовії концтаборів більше, ніж колгоспів, — майже кожна сім’я має когось, хто працює в таборі.

Давно було вивірено: хто піддався отим чарам, той через рік-два втрачав стійкість, робився згідливим та покірним — починав белькотіти про якісь натяки начальства, з яких випливало, що його справу десь переглядають і він ось-ось вийде на волю. Та навіть найзапопадливіші суки відбували свій термін до кінця — це було добре відомо кожному зекові. Отож не слід клювати на лиху наживку — кому відміряно півтора десятиліття, той передовсім повинен зберегти здоровий глузд.

Двадцять п’ять тепер не давали — мій друг Михайло та ще з десяток бандерівців і прибалтів належали до так званих «інерційних».

Тюремники полюбляли «вчені» слова: рідко хто з них не вчився на юридичному факультеті. В країні склалося так, що незліченна армія дипломованих юристів намагалася упхати тебе в тюрму — і лише одиниці з них виступали оборонцями. Оборонців здебільшого призначав суд — через те вони виконували свої обов’язки формально. Отже, по суті, ніхто не захищав від державного звинувачення — вважалося, що держава не помиляється. І довго так вважалося — більше, ніж півстоліття. Коли на місце Бога стає держава, тоді вона привласнює собі й те, що належить Богові.

Що ж означало оте слівце — «інерційні»? Щоб зберегти рабську працю, якийсь час по війні не існувало смертної кари, але термін ув’язнення так званим військовим злочинцям становив чверть століття. Отож вони часом «за інерцією» доганяли й переганяли тих, хто приходив пізніше — коли вже таких строків не існувало.

Наш колега Семен Гейць на дисидентських чаюваннях так висловився про бандерівців та лісових братів прибалтів:

— Їх слід вважати військовополоненими, а не зрадниками батьківщини. Яку батьківщину вони зрадили? Радянський Союз ні психологічно, ні мілітарно не встиг стати їхньою батьківщиною. Для кожного з них батьківщиною лишалася земля, де впродовж тисячоліть жив їхній народ. Саме цю землю вони й боронили. Де ж тут зрада? Навпаки!.. Хто розтоптує патріотизм переможених, той знецінює патріотизм переможців. Рубає сук, на якому сидить. Рано чи пізно це дається взнаки.

Так казав Семен Гейць — людина фізично безпорадна, підсліпувата, короткозора. Та коли він починав говорити — де й бралася в нього сила!

Ми з Михайлом виходили на зміну саме тоді, коли зеки поверталися з робочої зони. Чи призвичаїться коли-небудь моє око до такого згромадження людських обрубків? Чи вухо моє довго ще зможе витримувати скрипіння десятків дідівських милиць? Коли мете хурделиця й холодна темрява ковтає безликі постаті — як мені шкода оцих нещасних! Так, я знаю, що серед них є справжні кати — особливо серед колишніх поліцаїв. Але ж безногими та безрукими вони стали вже тоді, коли разом із совєтами рушили на Берлін, щоб власною кров’ю змити вчорашні злочини.

— Розстебни бушлат, — наказує прапорщик людині на дерев’яній нозі. — Пора звикнути. Розстібатися слід на підході. Інших затримуєш.

Дід на милиці, незграбно потупцювавши, ворушить костуром порожній рукав бушлата.

— Сам розстібай. Хіба не бачиш?..

Виявляється, окрім лівої ноги, в нього немає іще й правої руки. А ліва рука за допомогою костура утримує від падіння його важке тіло. Це Приходько — недавній директор спиртово-горілчаного заводу. Його арештували два роки тому. Коли скінчиться термін ув’язнення, Приходькові має стукнути сімдесят п’ять років. Чи доживе?..

Нас із Михайлом також обмацують — мов ретельна господиня обмацує курку, перевіряючи: має вона знестися чи ні? Принизливий обряд, який зеки називають шмоном.

Коли ми трохи відійшли, Михайло смикнув мене за рукав куфайки.

— Поглянь туди, ближче до виходу. Бачиш нового? Це з наших. Позавчора прибув.

Я кинув оком на чорні постаті серед заметів — і завіяні снігом люди здались мені підстреленими граками, що не здатні летіти в тепліші краї, де сніг випадає нечасто, всю зиму триває благодатний чорнотроп.