Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Але ще більше, ніж геєни вогненної, я боявся незаслуженої образи.

Коли Мег погналася за диким кролем і наразилася лапою на гострий шпичак, я вирішив, що бог повівся зі мною нечесно й що надалі я сам дбатиму про Мег — без божої помочі. Того вечора я не молився.

Батько, згадуючи бога, завжди його критикував, але таке його ставлення до бога мені подобалося: воно означало, що в разі, якщо господь мене підведе, я зможу покластися на батька. Так, зрештою, й було, коли батько перев’язав Мег поранену лапу.

Одного разу він привів кобилу до жеребця, що належав старому Дрючку-Діну. Дрючок запитав, якої масті лоша хотів би він одержати.

— Я знаю спосіб — забезпечує будь-яку масть! — вихвалявся Дрючок.

— А забезпечити, скажімо, жеребця, а не кобилку, ти міг би? — спитав батько.

— Е, ні, — побожно відповів Дрючок. — Щодо статі, то це вже вирішує тільки господь бог.

Я чув їхню розмову, й з того, як батько сприйняв ці слова, зрозумів, що він не дуже вірить у владу Всевишнього над кіньми. І я перейнявся ще більшою вірою в батька, бо вирішив, що такі люди, як він, сильніші за бога.

Але хворі люди не схожі на здорових. Біль позбавляє їх чогось дуже важливого — чогось такого, що я дуже цінував, але назвати не міг. Дехто з хворих уночі волав до бога, й мені це не подобалося. Як на мене, вони не повинні були б цього робити. Я не міг, не хотів вірити, що й дорослі можуть боятися. Для дорослих, вважав я, не існує ні страху, ні болю, ані вагань.

На ліжку праворуч од мене лежав огрядний, незграбний чоловік з покаліченою рукою — вона попала в січкарню. Вдень він ходив по палаті, розмовляв з хворими, викопував всілякі їхні дрібні доручення.

Він схилявся над ліжком, розпливаючись у широкій, слинявій усмішці, й підлесливо питав:

— Ну, як ся маємо, га? Може, чогось треба, га?

Його поведінка дратувала мене — можливо, через те, що його доброта й послужливість ішли не від щирого серця, а від почуття страху. Річ у тім, що йому загрожувала ампутація руки, але ж ласка господня безмежна, й бог пожаліє того, хто доглядає немічних…

Мік, ірландець, що лежав навпроти мене, завжди, хоч і не грубо, відмахувався від нього.

— Він мов отой дресирований пес, — зауважив якось Мік, коли мого сусіда не було в палаті. — Щоразу, як він підходить до мене, мені кортить кинути ломачку, щоб він приніс її назад.

У ліжку цей хворий не міг улежати спокійно: борсався, сідав і знову лягав, раз у раз підбивав свою подушку і, похмуро дивлячись на неї, перевертав її то на один, то на другий бік. Коли вечоріло, він виймав із своєї тумбочки маленький молитовник. Тоді вираз його обличчя змінювався, й він уже не борсався. Здавалось, десь із глибини душі він видобував належну поважність й натягував її на себе, мов одяг.

Зап’ясток забинтованої покаліченої руки він обкрутив ланцюжком із маленьким розп’яттям. Він часто припадав губами до того металевого хрестика. Певно, йому здавалося, що думкам його бракує щирості; між бровами в нього збиралися дві глибокі зморшки, й він повільно ворушив губами, читаючи молитви.

Одного вечора Мік, придивившись до нього, вирішив, що побожність цієї людини тільки підкреслює його власну неуважність до Всевишнього.

— І що ото він з себе удає? — сказав він, подивившись на мене.

— Не знаю, — відповів я.

— Ніхто не може мені закинути, що я нехтую вірою, — пробурмотів Мік, похмуро дивлячись на ніготь. І, обкусавши його, додав: — Хіба що зрідка.

Він несподівано всміхнувся.

— Я оце пригадав, що, бувало, казала моя мати, — благослови її, господи. Хоч і не годиться хвалити своїх, але можеш повірити — кращої жінки в світі не було. Це вже точно. Поспитай у людей — в Борліку всі потвердять. Її там усі знали. Тож, бувало, погожого ранку я їй кажу: «Господь — він добрий, еге ж, матусю?» А вона на те: «Еге ж, синку. Тільки диявол теж непоганий». Гай-гай, тепер такі жінки перевелися.

Мік був невисокий, моторний, говіркий чоловічок. У нього була пошкоджена рука, і йому дозволялося вставати вранці з ліжка і йти вмиватися до ванної кімнати. Повернувшись, він зупинявся коло свого ліжка і, дивлячись на нього, засукував рукава піжами, наче намірявся забивати палю, а тоді сідав, підкладав під спину подушки, клав руки перед собою на ковдру й окидав палату поглядом, у якому світилися вдоволення й приємні сподівання.

— Сидить собі й чекає, щоб його завели, — казав про нього Енгус.

Іноді Мік зачудовано дивився на свою руку й казав:

— Побий мене грім, коли я розумію, як воно сталося. Була рука як рука, здорова й міцна, аж одного дня піднімаю я на воза мішок з борошном, а вона раптом — хрясь, і мішок — на мене. Отак воно буває: живеш і лиха не знаєш, доки тебе не скрутить.