Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Ви начебто вивчаєте філософію? — спитався Серено.

— Так, філософію, — поспішно відказав Борис.

Він був радий, що знайшовся привід порушити цю мовчанку. Та в цю мить годинник Сорбонни вдарив один раз, і Борис завмер від жаху. «Чверть на дев'яту, — тривожно подумав він. — Якщо він зараз не забереться звідси, то всьому кінець». Книгарня Ґарбо зачинялася пів на дев'яту. Та Серено й не думав забиратися. Він сказав:

— Як по правді, то я геть нічого не тямлю в філософії. От ви, звичайно ж, розбираєтеся в ній…

— Та хтозна, хіба що так собі, трохи, — відказав Борис, почуваючи себе, мов на спитку.

Він подумав: манери в мене, мабуть, нечемні, та чому ж він не йде звідси? Хоча Матьє попереджав його: Серено завжди з'являється невчасно, в цьому виявляється його демонічна вдача.

— Як на мене, то ви це любите, — сказав Серено.

— Авжеж, — відказав Борис, подчуваючи, що знову шаріється. Він терпіти не міг балакати про те, що любиш: це безсоромно. Враження було в нього таке, ніби Серено навмисне штовхає його до цих балачок. Серено поглянув на нього з пронизливим очікуванням:

— Чому?

— Не знаю, — відказав Борис.

Він і справді не знав. Та він таки любив філософію. Навіть Канта.

Серено посміхнувся.

— Принаймні видно, що це не навмисна любов, — зауважив він.

Борис наїжачився, і Серено хутко докинув:

— Та я жартую. Насправді я вважаю, що вам поталанило. Я теж займався цим, як і всі у свій час. Та ніхто не прищепив мені любови до філософії… Гадаю, відразу до філософії викликав у мене Делярю: він замудрий для мене. Часом я просив пояснити дещо, та щойно він брався пояснювати, як я вже нічогісінько не тямив; мені навіть здавалося, що я свого запитання не розумію.

Бориса вразив цей насмішкуватий тон, він запідозрив, що Серено хоче підступом змусити його казати щось погане про Матьє, щоб потім з утіхою переповісти йому цю розмову. Борис був у захваті від цієї безпричинної підлости Серено, та все ж обурився і сухо відказав:

— Матьє дуже добре пояснює.

Цього разу Серено розреготався, й Борис прикусив губу.

— Та я й не сумнівався в цьому. Проте ми з ним давні приятелі, й мені здається, що він береже свої педаґоґічні секрети для молоді. Своїх послідовників він вербує серед своїх учнів.

— Я не послідовник, — сказав Борис.

— Та я не вас мав на увазі, — відказав Даніель. — Ви не схожі на послідовника. Мені пригадався Уртіґер, високий білявий хлопчина, що виїхав торік до Індокитаю. Ви, напевне, чули про нього: два роки тому це була велика пристрасть, їх завжди бачили разом.

Борис мусив визнати, що удар таки лучив у ціль, і його захват Серено зробився ще дужчий, хоча він радше відважив би йому гарного ляпаса.

— Матьє розповідав мені про нього, — сказав він.

Він люто ненавидів цього Уртіґера, з яким Матьє зазнайомився ще до нього. Коли Борис приходив зустрітися з ним у кав'ярні на Домському майдані, Матьє часом казав з проникливим виглядом: «Треба написати Уртіґерові». Після чого довгенько сидів у глибокій задумі, наче вояк, що пише листа своїй дівчині, і мрійливо виводив ручкою візерунки на білому аркуші. Борис сідав поруч і починав займатися своїми справами, та його душила ненависть. Певна річ, він не ревнував до Уртіґера. Навпаки, він почував до нього жалість і водночас якусь відразу (втім, він нічого не знав про нього, бачив лише світлину: високий сумовитий молодик у штанцях для ґольфу, та ще геть дурну дисертацію з філософії, що й досі валялася на столі в Матьє). Та нізащо у світі не хотілося йому, щоб перегодя Матьє ставився до нього так само, як до Уртіґера. Він волів би краще ніколи більше не бачити Матьє, ніж уявляти собі, що якось той значуще і сумовито скаже якому-небудь молодому філософу: «О, таж сьогодні треба буде відписати Серґіну». В гіршому разі він міг припустити, що Матьє буде лише етапом у його житті, — хоча це важко собі уявити, — проте він і думати заборонив собі, що може бути етапом у житті Матьє.

Серено, здавалося, почувавсь, як удома. Він досить недбало і невимушено сперся долонями об стіл.

— Часом я шкодую, що такий невіглас у цій царині, — провадив він. — В тих, що цим займаються, такий щасливий вигляд.

Борис не відповів.

— Мені потрібен наставник, — сказав Серено. — Хтось, як ви оце… Не дуже вчений, але щоб усе сприймав поважно.

Він засміявся, мов би на думку йому спало щось втішне.

— Скажіть, а цікаво було б, якби я брав у вас уроки…

Борис недовірливо глянув на нього. Мабуть, це ще одна пастка. Він не уявляв собі, як би це він давав уроки Серено, адже той напевне ж розумніший од нього і, звичайно, ставитиме силу-силенну важких запитань. Від несмілости й слова не промовиш… З холодним відчаєм він подумав, що вже, либонь, двадцять п'ять на дев'яту. Серено знай посміхався, видно було, що ця ідея припала йому до смаку. Та очі в нього були якісь чудні. Борисові важко було дивитися йому в вічі.