Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

Пан зі своєю дамою підійшли і, ні на кого не звертаючи уваги, стали перед самісіньким полотном. Івіш мусіла відступитися набік, бо вони заважали їй дивитися. Пан відхилився назад і розглядав картину з сумовитою строгістю. Це був знавець: у нього була орденська стрічка на лацкані.

— От-от-от! — озвався він, хитаючи головою. — Мені це не дуже до смаку! Їй богу, він приймає себе за Христа. Й ще цей чорний янгол, он там, за ним, ні, це несерйозно.

Дама засміялася.

— О господи! Справді, — мовила вона ніжним мелодійним голосом, — цей янгол надто літературний, зрештою, як і все тут.

— Не люблю Ґоґена, коли він думає, — глибокодумно мовив пан. — Справжній Ґоґен — це Ґоґен, що прикрашає.

Він дивився на Ґоґена ляльковими очима, сухий і тендітний у своєму костюмі з сірої фланелі перед цим великим оголеним тілом. Матьє почув якесь дивне квоктання і обернувся: Івіш душилася від реготу, вона благально глянула на нього, кусаючи губи. «Вона не гнівається на мене», зрадівши, подумав Матьє. Він узяв Івіш за руку і довів її, зігнуту від сміху, до шкіряного фотеля посеред зали. Регочучи, Івіш упала в нього; коси геть затулили її обличчя.

— Пречудово! — голосно сказала вона. — Як це він сказав — «Не люблю Ґоґена, коли він думає»? А жінка! Та вони ж мов дві краплі води.

Той пан зі своєю дамою трималися дуже прямо: здавалося, вони запитують поглядом одне в одного, яку ж ухвалу прийняти.

— В сусідній залі є інші картини, — несміло мовив Матьє.

Івіш перестала реготатися.

— Ні, — понуро відказала вона, — тепер тут все вже не так: ці люди…

— Ви хочете піти звідси?

— Так буде краще, від усіх цих картин у мене знову болить голова. Треба трохи прогулятися надворі.

Вона підвелася. Матьє рушив за нею, з жалем зиркнувши на велику картину, що висіла на лівій стіні: йому хотілося показати її Івіш. Дві жінки топтали босоніж рожеву траву. На одній був каптур, це була чаклунка. Друга простягла руку з пророчим спокоєм. Вони геть не були живими. Здавалося, їх застукали під час перетворення у предмети.

Вулиця надворі палала; в Матьє було таке відчуття, наче він іде через вогонь.

— Івіш, — мимоволі промовив він.

Івіш скорчила ґримасу і підняла руки до очей.

— Очі немов би шпилькою хтось коле. О, — люто вигукнула вона, — як же я ненавиджу літо!

Вони ступнули кілька кроків. Івіш простувала хиткою ходою, вона все ще притискала долоні до очей.

— Обережно, — сказав Матьє, — хідник закінчується.

Івіш хутко опустила руки, й Матьє побачив її бліді вирячені очі. Вони мовчки перетнули вулицю.

— Не можна робити їх публічними, — раптом сказала Івіш.

— Виставки, ви хочте сказати? — зачудовано поспитав Матьє.

— Еге ж.

— Якби вони не були публічними, — він спробував знову говорити веселим фамільярним тоном, до якого вони обоє звикли, — то, питається, як би ми на них потрапили?

— Ну що ж, то ми й не пішли б, — сухо відказала Івіш. Вони замовкли. Матьє подумав: «Вона ще сердита на мене». І нараз його пройняла нестерпна певність: «Вона хоче піти. Тільки про це і думає. Мабуть, вона шукає зараз привід, аби ввічливо попрощатися, і як тільки знайде, то відразу ж і покине мене. Не хочу, щоб Івіш ішла від мене», з тривогою подумав він.

— У вас є якісь невідкладні справи? — поспитався він.

— Коли?

— Зараз.

— Ні, жодних.

— Якщо ви хочете прогулятися, то я подумав… Вам не важко буде провести мене до Даніеля на вулицю Монмартр? Ми могли б попрощатися біля його під'їзду і, якщо дозволите, то я оплатив би вам таксі до гуртожитку.

— Як хочте, тільки я не вертаюся в гуртожиток. Я піду до Бориса.

«Вона залишається». Це не означало, що вона йому пробачила. Івіш страшенно боялася покидати місця і людей, навіть якщо вона їх ненавиділа, тому що майбутнє її лякало. З невдоволеною байдужністю вона віддавалася найнеприємнішим ситуаціям і врешті-решт знаходила в них перепочинок. І все ж таки Матьє був задоволений: поки вона з ним, він не дасть їй думати. Якщо він буде ввесь час балакати, нав'язувати їй себе, то, мабуть, зможе відстрочити вибух лютих і насмішкуватих думок, що вже зароджуються в її голові. Треба говорити, негайно говорити, про що завгодно. Та Матьє не знаходив теми для розмови. Нарешті він ніяково запитав:

— То вам сподобалися картини?

Івіш стенула плечима.

— Звичайно.

Матьє хотів було втерти чоло, та не наважився. «За годину, коли вона буде вільна, то, звісно ж, засудить мене, а я не зможу себе захистити. Не можна, щоб вона пішла просто так, — вирішив він. — Треба порозумітися з нею».