Андре Жід - Фальшивомонетники

— А що він їй на це сказав?

— Він узяв її за руку, яка безвільно висіла поруч із її шезлонгом і надовго притис її до своїх губів.

— А ви, що сказали йому ви, коли він вам про це розповів?

— А я... Це просто жахливо... Уявіть собі, що я вибухнула майже божевільним сміхом. Я не могла стриматися і не могла себе зупинити... А сміялася я не з того, що він мені розповів, я сміялася сама з себе, з того зацікавленого та схвильованого виразу, який я мусила напустити на себе, щоб заохотити його до цієї розповіді. Я боялася, щоб він не подумав, ніби я зробила це лише задля власної розваги. Адже його історія була, зрештою, гарною і дуже сумною. Він був такий зворушений, коли мені її розповідав! Досі він не розповідав про це нікому. Його батьки, природно, нічого не знають.

— Це вам треба писати романи.

— Нехай йому чорт, мій любий, коли б я знала, якою мовою!.. Адже я ніколи не могла зробити вибір між російською, англійською та французькою. Так от, уже наступної ночі, повернувшись до своєї кімнати, він побачив там свою нову подругу і відкрив їй усе те, чого не спромігся навчити її чоловік і, думаю, його наука була вельми переконливою. Та оскільки обоє не сумнівалися в тому, що жити їм залишилося дуже мало, вони, природно, не вживали жодних заходів остороги, але дуже скоро — кохання, звісно ж, допомогло їм у цьому — стали почуватися значно ліпше, і він, і вона. Коли до неї дійшло, що вона вагітна, обоє були нажахані. То був їхній останній місяць у тому санаторії. Починалася спека. Влітку клімат у По стає нестерпним. Вони вдвох повернулися до Парижа. Її чоловік думає, що вона перебуває у своїх батьків, які мають пансіонат біля Люксембурзького саду. Але вона не наважилася до них піти. Батьки ж думають, що вона досі перебуває в По. Але незабаром усе відкриється. Венсан спочатку присягався, що не покине її ніколи. Він пропонував, щоб вони разом поїхали куди завгодно — в Америку, Океанію. Але їм бракувало грошей. Саме тоді він зустрівся з вами і почав грати в карти.

— Він мені нічого такого не розповідав.

— Тільки не кажіть йому, що я вам усе це розповіла!..

Вона замовкла й прислухалася:

— Мені здалося, це він... Він розповів мені, що в дорозі від По до Парижа йому здалося, вона збожеволіла. Вона думала тільки про те, що вагітна. Вона сиділа перед ним у купе, вони були там самі-одні. Від самого ранку вона не сказала йому ні слова, він мусив сам усе підготувати до від’їзду. Вона дозволяла йому робити все, а сама, здавалося, вже нічого не усвідомлювала. Він узяв її за руки, але вона тупо дивилася перед собою, мовби його не бачила. Її губи ворушилися, й він нахилився до неї. Вона шепотіла: «Коханець! Коханець! У мене був коханець!» Вона знову й знову повторювала це тим самим тоном, і це слово знай поверталося, ніби вона забула всі інші... Запевняю вас, мій любий, коли він мені розповів усе, мені вже не хотілося сміятись. Я не чула у своєму житті чогось більш зворушливого. Та мірою того як він мені розповідав свою історію, я відчула, що він уже відійшов від усього цього. У мене склалося враження, що його почуття відлітали з його словами. Я мала відчуття, що моє хвилювання принесло йому полегкість, так ніби він зумів перекласти на мене частину своїх емоцій.

— Я не знаю, як би ви висловили все це російською або англійською мовами, але французькою у вас вийшло просто чудово.

— Дякую. Я знаю. Саме після цього він і заговорив зі мною на теми природничої історії, а я намагалася переконати його, що було б справжнім злочином пожертвувати кар’єрою задля кохання.

— Іншими словами, ви порадили йому пожертвувати своїм коханням. І ви готові замінити йому це кохання?

Ліліан нічого не відповіла.

— Тепер я думаю, це вже він, — сказав Робер, підводячись на ноги... — Ще одне слово, поки він не увійшов. Мій батько помер сьогодні.

— Справді? — спокійно перепитала вона.

— Це не заохотить вас стати графинею де Пасаван?

Ліліан несподівано відкинулася назад і зареготала.

— Але ж, мій любий... своїми словами ви мені нагадали, що я забула свого чоловіка в Англії. Як? Хіба я вам не казала?

— Мабуть, що ні.

— Лорд Ґрифіт десь існує.

Граф де Пасаван, який ніколи не вірив у справжність титулу своєї подруги, посміхнувся. А вона провадила:

— Признайтеся чесно. Ви мені це пропонуєте для того, щоб зробити своє життя презентабельнішим? Ні, мій любий, ні. Залишмо все так, як є. Будьмо друзями, як і раніше, згода?

І простягла йому руку, яку він поцілував.

— Прокляття, так я і знав! — вигукнув Венсан, заходячи. — Він одягнув фрак, цей зрадник.