Ґустав Майрінк - Білий домініканець

Наче боронячись од спокуси, я у запалі сягаю руками і стискаю руків’я меча:

«Я здаюся на твою допомогу, Магістре, на тебе упевняюся. Стань творцем усього довкола мене!»

Моя рука так ясно намацує риси обличчя на руків’ї меча, що мені здається, ніби переживаю їх у глибинах моєї душі. Це водночас і бачення, і доторк: спорудження мого вівтаря, в якому зберігатиметься найвища святість. Звідси б’є таємнича сила, яка дістається вглиб речей і вдихає в них душу.

Я ніби чую слова, що говорять: «Лампа, що стоїть там, на столі, — це образ твого земного життя. Вона освітлює келію твоєї самотності. Ось зараз вона перетворилася на якесь димувате видиво, втім, у ній ось-ось скінчиться олія».

Мені кортить вийти надвір, зараз, коли ось-ось прийде час Великого Побачення. Сходи ведуть мене на плаский дах, на якому хлопчатком я частенько ховався від усіх і засиджувався, споглядаючи зачаровано за тим, як вітер обертає хмари на білі обличчя й фігурки драконів.

Я деруся вгору і вмощуюся на перила.

Піді мною — місто, сповите нічною темрявою.

Вся моя минувшина, образ за образом, підноситься в мені і боязко горнеться до моєї душі, ніби благаючи мене: «Збережи мене, візьми з собою, щоб я не вмерла, не запала в непам’ять і приходила б тобі на думку, жила з тобою».

Скрізь на обрії блимають мигавки, ніби променисті пильні очі велетнів! Вікна і дахи будинків відбивають їхні вогненні спалахи, зрадницьки освітлюючи мене, наче промовляють: «Ось, ось, ось стоїть той, кого ти дошукуєшся! Ти повбивав моїх слуг, наразі йду вже я!» — шириться повітрям виття звіддалік. Я згадую про Владу Пітьми і те, що мій батько говорив про її ненависть.

«Нессове вбрання!» — шипить вітер і шарпає мою одежину.

«Так!» — заглушливо гуркоче грім.

«Нессове вбрання, — правлю за ними я, снуючи думки, — Нессове вбрання?»

Потім мертва тиша і дожидання. Буря й блискавка радяться, що ж їм робити.

Раптом унизу голосно заклекотіла річка, наче прагнучи мене попередити: «Мерщій до мене, в долину! Ховайся!»

Я чую, як налякано шепотять дерева: «Наречена вітру з руками душогуба! Кентаври Медузи, дикі влови! Попригинайте голови, їде вершник з косою!»

В моєму серці б’ється всерадість: «Я чекаю на тебе, мій жаданий вершнику!»

Дзвін на церкви застогнав, наче його поцілив незримий кулак.

У полисках блискавки запитливо спалахнули хрести на цвинтарі.

«Так, мамо, я вже йду!»

Десь вітер розчахнув вікно, і шибка, подрібнено верескнувши, розбивається на бруківці: ось він, смертельний жах речей, створених людською рукою.

Що це? Невже місяць зірвався з небес і блукає довкола? У повітрі суне біла розпечена куля, завмирає, опускається, знову злітає, метається туди-сюди безцільно і миттю вибухає зі страшенним тріском, наче охоплена люттю якогось навіженства. Земля здригається від дикого жаху.

Звідкись виринає нова куля; обшукує міст, поволі, крадькома котиться обгородами, огинає стовп, з ревом хапає його і спалює.

«Кулясті блискавиці!» Про них я читав у книгах мого дитинства, а списані у них загадкові рухи, які багато хто вважає вигадкою, наразі розгортаються навіч! Сліпі створіння, зліплені з електричної сили, вибухівки космічних безодень, голови демонів без очей, рота, вух і носів, піднеслися з небесних і земних глибин, вихори, що кружляють навколо осердя ненависті, напівсвідомо, не маючи органів чуття, шукають нових жертв, аби вилити на них свою руйнівну лють!

Якою страшною силою були б ущедрені ці кулясті блискавиці, якби перенялися вони людським видом!

Невже безмовне моє питання принадило одну з них, цих розпечених куль, яка раптово збочує зі шляху і летить просто до мене?

Куляста блискавиця ковзає вздовж паркану, потім підноситься понад стіною, влітає в одне відкрите вікно, щоб умент з’явитися в іншому, витягується, і вогненний стовп пробиває кратер у піску з неймовірним гуркотом, аж будинок ходить ходором і пилюга хмарою шугає до мене.

Її світло, сліпуче, наче біле розпечене сонце, обпікає мені очі. Мою фігуру на мить вихоплює з темряви таке яскраве світло, що полиск її я чітко бачу навіть крізь заплющені повіки, і він глибоко закарбовується у моїй свідомості.

«Ти бачиш мене нарешті, Медузо?»

«Еге ж, я бачу тебе, проклятущий!» — І червона куля виривається з-під землі.

Наполовину засліплений, я відчуваю: вона чимраз більшає: мить, і куля проноситься над моєю головою метеором безмежної люті.

Я простягаю свої руки: невидимі долоні захоплюють їх у орденському «потиску», беруть мене у живий ланцюг, який сягає нескінченності.