Так і є, розповідь є розповіддю. Але передовсім я не можу забувати, що слово є результатом слова. Слово має бути схожим на себе. Досягнути цього — мій найперший обов’язок перед самим собою. І слово не може бути прикрашеним і штучно порожнім, воно має бути тим, чим воно є. А ще я хотів би досягти певного витонченого відчуття, але щоб ця витонченість не переривалась, поки воно триває. Водночас я хочу досягти сили тромбона, звук якого, глибокий і низький, могутній і твердий, який ні з чим не сплутаєш, викликає у мене, знервованого умовами роботи над книгою, напади неконтрольованого сміху, що виривається з грудей. І я хочу приймати свою свободу, і не вважати, як інші, ніби життя — це щось безумне, історія божевілля. Втім, схоже, так воно і є. Буття позбавлене логіки.
Останнім актом цієї історії стане моє перевтілення в інших і моя остаточна матеріалізація в об’єкт. Так, і, можливо, це буде солодкозвучна флейта, яку я обвиватиму гнучкою ліаною.
Але повернімось у день сьогоднішній. Бо, як відомо, сьогодні — це сьогодні. Мене не розуміють, і я чую, як темрява сміється наді мною різким грубим сміхом старих людей. Чую розмірені кроки на вулиці. Мені страшно. Добре, що все, що я хочу написати, без сумніву, якимось чином написано в мені. Мені потрібно лише перенести це все на папір з делікатністю білого метелика. Думка про білого метелика виникла в моїй голові, коли я подумав, що дівчина може вийти заміж, і уявив її, худеньку й легку, у весільній сукні: адже вона як незаймана піде під вінець у білому. Чи вона взагалі не вийде заміж? Я тримаю в руках її долю, але розумію, що не можу вільно розпоряджатися нею: я виконую фатальне знамення, я повинен знайти правду, яка недосяжна для мене. Чому я пишу про дівчину, яка живе в таких злиднях? Напевне тому, що в ній — мій прихисток і ще тому, що в убогості тіла й духу я пізнаю святість, я, той хто прагне відчути дихання майбутнього. Щоб стати більшим, ніж я є, адже я такий нікчемний.
Я пишу, бо мені нема чого робити в цьому світі: я зайвий і мені немає місця на землі людей. Я пишу, бо я в розпачі та втомився, але не витерпів би рутини свого існування, якби не щоразу нові труднощі, які і є творчістю, у ній мені б хотілося символічно вмирати щодня. Але я готовий непомітно вийти через чорний хід. Я спробував майже все, і пристрасть, і відчай. І тепер я хотів би мати тільки те, чим я міг би стати, але не став.
Здається, я до найменших деталей знаю цю дівчину з північного сходу, ніби живу поруч із нею. Як я й передбачив, вона причепилася до мене, як липка меляса або чорний бруд. Пам’ятаю, в дитинстві я читав казку, в якій старий боявся перейти річку. І тут з’явився юнак, який також хотів перейти на інший берег. Старий скористався нагодою і сказав:
— Перенеси й мене. Я сяду тобі на плечі.
Юнак погодився і, опинившись на іншому боці, сказав:
— Все, можете злізати.
Але тоді хитрий і мудрий старий не погодився:
— Е, ні! Я добре влаштувався в тебе на плечах і нізащо не злізу!
Так і ця друкарка не хоче злізти з моїх плечей. Тож я стверджую, що бідність — неприваблива й незрозуміла. Тому я не знаю, чи моя розповідь буде — якою вона буде? Я нічого не знаю, мені ще бракує сміливості. Чи будуть у ній якісь події? Будуть. Але які? Цього я також не знаю. Взагалі-то я не намагаюся розпалювати вашу тривожну та нестримну цікавість, я й справді не знаю, що мене чекає: занадто неспокійний характер має моя героїня. Щосекунди вона намагається вислизнути з моїх рук і хоче, щоб я її втримав.
Забув сказати, все, про що я зараз пишу, відбувається під чіткий акомпанемент барабанного дробу, що його вистукує якийсь солдат. Тієї миті, коли я почну розповідати цю історію, барабанний дріб одразу припиниться.
Я бачу, як дівчина з північного сходу дивиться у дзеркало і — барабанний дріб — у дзеркалі з’являється моє втомлене бородате обличчя. Ось так ми можемо мінятися місцями. Поза сумнівом, вона — фізична істота. Одразу повідомлю вам такий факт: вона ніколи не дивилась у дзеркало оголеною, бо їй було соромно. Соромно через те, що вона скромна, чи через те, що вона негарна? А ще я запитую себе, як мені впоратися з усіма цими фактами. Раптом символізм усього, що відбувається, зачарував мене: я створюю людське тіло і здригаюся. Символізм потрібен мені, як художнику-абстракціоністу, який хотів би показати, що пише такі картини, бо йому так подобається, а не тому, що він не вміє малювати. Щоб намалювати цю дівчину, я мушу в усьому обмежити себе; щоб осягнути її душу, я повинен скромно харчуватися фруктами й пити біле охолоджене вино: так спекотно у цій тісній кімнатці, де я зачинився і звідки через власну примху хочу споглядати світ. А ще мені довелося відмовитися від сексу та футболу. Не кажучи вже про те, що я ні з ким не спілкуюся. Чи повернусь я одного разу до свого колишнього життя? Дуже сумніваюсь. Так, забув сказати, що наразі я нічого не читаю, щоб не спотворювати вишуками простоту своєї мови. Тому що, як я казав, слово має бути словом, інструментом письменника. Чи я не письменник? Правда в тому, що я більшою мірою актор, бо лише за допомогою пунктуації створюю складні інтонаційні фігури і змушую текст вільно дихати і йти за мною.
Читать дальше