Кларісе Ліспектор - Час зірки

Кларісе намагалася віртуозно грати роль дружини дипломата, стоїчно зносячи розлуку з Бразилією скрізь, де працював її чоловік: в Італії, в Швейцарії, у Сполучених Штатах Америки… Через десять років сімейного життя, письменниця усвідомила, що не може жити без Ріо, в чужомовних країнах, далеко від родини, сестер і друзів, тож у 1959 році вона повернулася до Ріо-де-Жанейро. Пара розлучилася, незважаючи на те, що сім років Маурі сподіватиметься на повернення своєї Кларісе. На той час Ліспектор вже мала славу видатної письменниці, ексцентричної та загадкової жінки, міф про яку створювали журналісти: вона затято бунтувала проти публічності. «Моя таємниця, — повторювала вона, — у тому, що нема таємниці».

На долю письменниці випало ще одне складне випробування: шизофренія старшого сина. Коли він був маленьким, вони з чоловіком не могли натішитися незвичайним розумом первістка, але одного разу Педро сказав їм, що в нього дивні вуха, в них звучить музика і голоси людей, яких нема в кімнаті. Психіатр оглянув маленького школяра і сказав, що або ця дитина виросте генієм, або зійде з розуму. Кларісе ж не покидала думка, що в божевіллі сина саме її провина, вона заспокоювала себе кавою з пігулкою «Беллергалу», і до багаторічної залежності від тютюну додалися інші. Без заспокійливого вона не могла заснути. Від хронічного безсоння почалися психічні розлади, які намагалися згладити психоаналітики. Аж поки Кларісе голими руками напівсвідомо почала гасити пожежу в своїй спальні, в якій і писала, і ледве не згоріла: її врятував син. Коли рани від опіків на тілі загояться, про них нагадає їй, відомій за межами країни письменниці, один директор журналу, відмовивши їй у публікації: «Для того, аби бути продуктивнішою і краще обізнаною, ти повинна оновити свою sexual agenda». Стримана і вразлива Кларісе відповіла: «Я не можу ні з ким спати, (…) все моє тіло згоріло». У 1972 році вона сказала своєму близькому другу, що збирається померти, як і його матір, від раку. І вона померла через п’ять років — від раку яєчників.

Кларісе була красивою жінкою, висока, із золотаво-рудим волоссям, зелено-карими очима, червоними (вона обирала яскраві кольори помад) губами, глибоким гортанним голосом… щоразу зі смаком одягнена — чоловіки постійно закохувалися в неї, Джорджо де Кіріко і Ді Кавальканті увічнили її на своїх полотнах. А вона втікала від них у літературу: дев’ять романів: «Місто в облозі», «Яблуко в темряві»… «Дихання життя»… стільки ж збірок оповідань, п’ять історій для дітей, які побачили світ різними мовами…

Колумбійський аристократ на ім’я Сімон Гонсалес у 1974 році запросив видатну письменницю на свій Всесвітній конгрес чаклунів у колумбійській Боготі. Там її містичне оповідання «Яйце і курка» у цілковитій тиші звучало в перекладі англійською. Сама ж письменниця не мала виступу, тільки спостерігала за екстрасенсами та чародіями. «Я маю дещо сказати про магію, — заявила вона після повернення в Ріо. — Насправді я думаю, що наш контакт з надприродним має відбуватися в тиші, в глибокому усамітненні та медитації. Натхнення, у всіх видах мистецтва, має дотик магії, тому що творення — це річ, яка абсолютно незбагненна. Ніхто нічого не знає про це (…) Магія є також у тому факті, що ми винайшли Бога, і що, якимось дивом, Він існує».

Вона не вважала себе професійною письменницею: «Я лише пишу, коли хочу. Я аматор і прагну йти саме цим шляхом. Професійні письменники мають особистий обов’язок писати. (…) я не хочу бути професійною письменницею. Я оберігаю свою свободу» — в лютому 1977 року вона дала перше й останнє інтерв’ю на телекамеру в студії «TV Cultura» в Сан-Паулу — з умовою, що глядачі побачать його вже після її смерті. «Але хіба ви не народжуєтеся та не оживаєте завдяки кожній своїй новій книзі?» — допитувався в неї тележурналіст. «Що ж. [Вона робить глибокий вдих, перш ніж, нарешті, договорити.] Зараз я мертва. Побачимо, чи зможу я народитися знову. У цю мить я мертва. Я кажу вам це з моєї могили».

P.S. Межі людської мови для цієї авторки не були перешкодою, щоб перетворити біль, пристрасть, оргазм, сльози чи невимовний містичний інсайт в акт мистецтва. Вона хотіла написати про те, для чого слів не існує. Світ і те, що знаю про нього це не одне і те ж, чому ж «про що неможливо говорити, про те треба мовчати», як переконував філософ і логік Людвіг Вітґенштейн? Але вона йшла разом із сміливими, які долають межі, що стримують інших.

P.P.S. Перше українське видання Ліспектор народилося завдяки зусиллям Анетти Антоненко, яка не боїться експериментальних видавничих проектів, старанням перекладача, який писав і переписував, підказкам Бенджаміна Мозера і консультаціям літературознавця Дмитра Дроздовського, через що я так безмежно радію і дякую.