Кларісе Ліспектор - Час зірки

Продовжую.

Щоранку вона вмикала радіо, позичене у сусідки по кімнаті, Марії да Пенья, вмикала тихесенько, щоб не розбудити інших, вмикала завжди заради програми «Радіо-годинник», що передавала «точний час і новини культури», і жодної музики — лише падаючі краплі звуків, що відраховували кожну спливаючу хвилину. Крім усього іншого, цей канал використовував інтервали між краплями-хвилинами для комерційної реклами — вона обожнювала рекламу. Це була прекрасна програма, оскільки між сигналами вона давала безліч цікавих повідомлень, які, можливо, колись їй стануть у нагоді. Так вона дізналася, що імператора Карла Великого в його рідній країні називали Каролусом. Щоправда, їй жодного разу не випало застосувати цю інформацію. Але ніколи не передбачиш, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Також вона почула інформацію про те, що кінь — єдина тварина, яка не схрещується зі своїм потомством.

— Ну, це вже, юначе, непристойність, — сказала вона дикторові.

Іншого разу вона почула: «Покайся у Христі, і Він дасть тобі щастя». І вона покаялась. Оскільки не знала, в чому, то каялася цілком і в усьому. Пастор також сказав, що помста — це смертельний гріх. І вона не мстилася.

Так, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Правда?

Вона мала те, що називається внутрішнім світом, але не знала про це. Вона жила собою, ніби поїдала власні нутрощі. Коли вона їхала на роботу, справляла враження тихої божевільної, бо коли вона бігла від автобусної зупинки, то літала десь далеко, у високих і засліплюючих мріях. Мрії ці, попри всю їхню інтимність, були порожніми, бо не мали стрижня попереднього досвіду — досвіду екстазу, скажімо. Найчастіше в ній була порожнеча, якої вона не усвідомлювала, та порожнеча, що заповнює душі святих. Чи була вона святою? Схоже на те. Вона не розуміла, що медитує, тому що не знала, що означає слово. Але, здається, все її життя було тривалим роздумом про ніщо. Інші люди були потрібні їй лише для того, щоб вірити в себе, інакше вона б загубилася в безкінечній порожнечі, що заповнювала її. Вона думала, коли друкувала на машинці, і через це помилялася ще частіше.

Але мала й радощі. Холодними ночами вона, тремтячи всім тілом під полотняним простирадлом, читала рекламні оголошення, що їх вирізала в офісі зі старих газет. Клеїла їх в альбом. Найулюбленішою була реклама з кольоровою світлиною відкритого слоїчка з рожевим кремом для шкіри жінок, просто не таких, як вона. За звичкою примружуючи очі, вона з насолодою фантазувала: крем був таким апетитним, що якби вона мала гроші, то обов’язково купила би його. Зовсім не для шкіри, вона з’їла би його, просто ложкою зі слоїчка. Річ у тім, що їй бракувало жирів і її організм був сухішим, ніж напівпорожній мішок із покришеними грінками. З часом вона перетворилася би на живу матерію в її первинній формі. Можливо, так вона рятувалася від спокуси бути нещасливою та шкодувати себе. (Коли я думаю, що міг би народитися нею — а чому б ні? — я здригаюся. Тоді я сам собі видаюся боягузом і відчуваю свою провину, як свідчить одна з назв цієї книги).

Так чи інакше, майбутнє, схоже, буде набагато кращим. Принаймні майбутнє має ту перевагу, що не є теперішнім. Завжди є щось краще за руїну. Але у ній не було жодної людської слабкості. В її душі ніби пашіла свіжа квітка. Бо, як не дивно, вона вірила. Вона була лише тонкою органічною матерією. Вона існувала. І все. А я? Про мене відомо тільки те, що я дихаю.

У ній було невелике, але невгасиме полум’я — дихання життя. (З цією історією я проходжу через маленьке пекло. Боги не хочуть, щоб я писав про прокажених, інакше погрожують наслати на мене проказу). (Якщо я відтерміновую опис подій, які я туманно передбачаю, то роблю це для того, аби змалювати декілька портретів моєї героїні, дівчини зі штату Алаґоас. А ще для того, аби читач, якщо такий знайдеться, увібрав її, як висушена земля всотує вологу. Ця дівчина — правда, про яку я волів би не знати. Не уявляю, хто в цьому винен, але хтось має за це відповісти).

Чи не станеться так, що вриваючись у її життя, я порушу таємницю фараонів? Чи не буду я смертельно покараним за розповідь про це життя, яке, як і всі інші життя, має непорушну таємницю? Несамовито намагаюся знайти в цьому існуванні щонайменше один коштовний топаз. Можливо, наприкінці він засяє, поки не знаю, але маю надію.

Я забув сказати, що друкарку час від часу нудило від думки про їжу. Це почалося, коли в дитинстві вона дізналася, що з’їла на обід смаженого кота. Це її дуже налякало. Вона втратила апетит, довго голодувала. Їй здавалося, що вона вчинила злочин, що з’їла смаженого янгола, і його крила хрустіли у неї на зубах. Вона вірила в янголів, а оскільки вона вірила — вони існували.