Степан Васильченко - Талант

— Держіть! Давайте ключа! В'яжіть мотузком! З коридора почало щось дьоргати, та було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за дверну клямку:

— Так оце ви такі до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр — ні одного не пущу…

Погомоніла за дверима, пішла ніби.

Діти не одходять од дверей, поприхиляли уші, дослухаються.

Один підняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:

— Вони ще тут…

Справді, одчувається, що у цій тиші є ще хтось задуманий, молодий.

Хвилинка. Чуємо — так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила тиха-тихенька струна:

Чого вода каламутна,

Чи не хвиля збила?…

Порвалось…

Притаїли дух, заніміли…

Так хочеться, щоб іще бриніла ця дивна струна, аж серце б'ється. Дожидаємо — нема. І відразу чогось од-чулося, що тиша за дверима спорожніла.

Хтось визирнув у вікно:

— Пішли! Он-он пішли поза повіткою…

Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка поза шкільним садом.

Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері… Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути…

Пускаю діти додому.

Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували — не прийшла.

Зрештою Андрій довідався:

— Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.

Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує.

Додає смутно:

— Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде…

Трохи згодом:

— А студента того я знаю…

Поговорили, посумували.

Далі:

— Ну що ж, — шкода не шкода — ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.

Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.

Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки.

Квітувало жито, красувалося…

Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень і вночі, і вдень і вночі.

Ніби тільки крізь намітку бачили, як сади одцвіталися, як майнула крилами, одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.

Гукнеш:

— Андрію Маркевичу!

Не одриваючись од книги, сердито:

— Га?

— Чи є ще порох у порохівницях?

Підводить голову: лице примарніле, чуб поплутаний, очі — туман застеляє… Коротко, спокійно:

— Хватить.

І знову лице в книжку, суворе, непохитно рішуче.

Ніхто до нас, і ми ні до кого. Заглянув тільки чогось разів зо два Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав… Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов.

І попливли мимо моїх вікон ночі за ночами, проносили огонь і отруту. Співали півні за півнями, гасились заходи, за світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали…

Сиджу…

В кімнаті тихо. На столі свічка шелевіє. Перед очима книжка…

Тихо, тихо в кімнаті…

Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни-школярі, що навколішки поставлені.

Короткий кашель… скрипне стілець, шелесне перегорнута сторінка — і здається, десь під дрімотами заворушиться хтось інший, невсипущий.

…Підходжу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку: «Чи не світає?»

Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. Ні, ще не світає.

Стою ще хвилинку — не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітна хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах… Підкралася позаду, засяяла і хвать — місяцеві лице, мов руками, затулила, — і все внизу затьмарилось, засоромилось…

Зітхнув, вікно причиняю: «Ні, ще не розвидняється…»

Знову до стола… Хвилина, друга — потонув у глибині мережаних рядків…

Щось шкряботить у віконницю — слухаю, мов крізь сон…

Гуркотить віконницею — чую й не проснуся.