Степан Васильченко - Талант

Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.

Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв…

Сидимо, пожурилися…

Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в голові не те.

Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці — камінь.

Не береться розмова — все й без того ясно…

До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.

Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:

— Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит — і малого й великого…

Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити… Оце буде.

Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий… Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити… Нудьга.

Андрій дістає десь обтріпані карти:

— Сідаймо в дурня абощо…

Аж ось одчинило двері. Сторож.

— А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.

— Де?

— Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.

Вийшли у двір. Тільки за двері — зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.

— Це якась п'яна марюка загрузла в болоті,- сердито промовив Андрій.

— А чи не буде ж це наш дяк? — кинув догадку сторож.

Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.

— Чи не він, справді?

Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.

— Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина…

Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику, і з болота долітає-

Чого вода каламутна,

Чи не хвиля збила?…

Тетянина улюблена пісня…

— Тума б тебе взяла!.. Він! — стиха промовив Андрій і замовк… Тремтіло в грудях, ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману, таємничий і смутний…

Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.

— Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!

У відповідь радісний з темряви голос:

— Голубчики ви мої, братики, де я?

— Беріться сюди — побачите.

— Не знаю куди — кругом болото.

— Прямуйте на голос.

Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах… плющати, і зрештою перед очима стовпом стала якась тінь…

— Либонь, це школа? Яким же це чином?… Тут щось не так…

Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина, ковзається п'яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату… Плеснув руками Андрій: чоботи, одежа, лице — все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках… Якась манія — не людина…

І коли б не ті молоді очі, що тоскно світилися на розмальованім обличчі, можна було б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське,

— Чого вас понесло в ту прірву?

Декламує:

— «Серце моє раненоє, смятеся дух мій, і понесла мене ніч на крилах своїх».

Умили, переодягли… Розпитуємо:

— Чого ви приїхали? Казали ж, що ви- в інститут поступили?

Нахмурився:

— Покинув.

Андрій аж крикнув:

— Як? Поступили й покинули?

— Роздивився — тюрма, взяв документи і втік.

Очі Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:

— Пропаща ви людина навіки, — махнув без надії рукою.

— Цс! Годі…

Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.

Андрій смутно:

— Навчились хлопці…

Затихло в кімнаті.

Мов над головою та хмара зайшла.

Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина. Далі Запорожець підвів голову, очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся… Пильно подивився одному у вічі, другому, хитає головою:

— Так отак же…

Дивимось, про що це він?

Прищурив очі, знову:

Чого вода каламутна…

Легко, як водою, підвело нас із місця. Встав один, хруснув пучками, почав ходити, за ним другий…

— Так… талант…

Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл.

Полягали спати. Тільки примовкли — знову кинулась, люто сипнула з усіх кутків густа стума, труїла, обмарювала: не там вікна, не туди стіни, вся кімната тоне кудись в чорне провалля.