Едґар По - Метценґерштайн

Pestis eram vivus — moriens tua mors ero.

(Чумою я був тобі живши — а

мертвий смертю твоєю стану).

Мартін Лютер

Жах і фатальність верстали свій похід в усіх віках. Навіщо тоді датувати цю історію, що я маю тут розповісти? Хай буде досить сказати, що в добі, за яку я кажу, існувала в Угорщині міцно вкорінена, хоч і потайна віра в доктрини Метемпсихозу. * За самі ці доктрини, тоб-то, за їхню неправдивість а чи можливість, я не кажу нічого. Я тверджу, одначе, що багато в чім наше невір’я (як Ла Брюйєр* говорить про всі наші біди) «vient de ne pouvoir кtre seuls» походить від неможливости бути у самоті.*

Та були в цій угорській містичній вірі деякі точки, котрі сильно схилялися до абсурдности. Вони, угорці, різнилися дуже істотно від східніх своїх авторитетів. Приміром, «Душа», говорили вони ― я цитую тут слова гострого і розумного парижанина, ― «ne demeure qu’une seule fois dans un corps sensible. Ainsi ― un cheval, un chien, un homme mкme, ne sont que la ressemblance illusoire des ces кtres».*

Родини Берліфітцінґ та Метценґерштайн ворогували віками. Не бувало ще звіку таких двох славних домів, так смертельно завгорених обопільною неприязню.

Початок цієї ворожнечі лежав, як здається, в словах отакого старого пророцтва: «Високе ім’я жахливого взнає упадку, коли, як їздець коня, так смертність Метценґерштайнів подолає Берліфітцінґів несмертельність».

Певна річ, що самі ці слова мали в собі дуже мало, або й зовсім не мали значіння. Але й не такі маловажні причини приводили до постання — і то не в так давніх часах — наслідків рівно значущих. До того ж, ці держави, бувши сутичні, здавна вели між собою суперництво в ділах обихідного справування. Та ще сказати й те, що з близьких сусідів рідко коли бувають друзі; а мешканці замку Берліфітцінґ могли задивлятися з своїх високих мурів у самі вікна палацу Метценґерштайн. Виявлювана таким чином, пишніша, ніж звично між феодалами розкіш менш за все могла притишити роздражнені почуття не так древнього і не такого заможного роду Берліфітцінґ. Що ж би за диво, що слова, нехай і безглузді, цього віщування мусили мати свій вплив у постанні і дальшому ході вражди поміж двома сім’ями, коли їх схиляли уже до звади численні спонуки наслідної заздрости? Пророцтво немовби крило в собі — коли тільки в цьому щось крилось — кінцевий тріумф того дому, що був потужніший уже й тепер; і очевидно, його споминалося з як-найгіршою неприязню в домі слабшому, менше впливовому.

Вільгельм граф Берліфітцінґ, хоч і високого роду муж, був за часів, що про них іде річ, ветхий, химерний дід, нічим не одмітний, тільки своєю незвичною, закоренілою нехіттю до родини своїх суперників та ще любов’ю до коней і ловецького діла — любов’ю такою палкою, що ні тілесна недуга, ані похилий вік, ні духовні нестатки не відстороняли його від щоденної участи в небезпеках ловецтва.

З другого боку, Фредерік барон Метценґерштайн не дійшов іще мужнього віку. Батько його, міністр Ґ..., помер замолоду. Мати, пані Марі, невдовзі пішла за ним слідом. Фредерік був під цей час на вісімнадцятім році. При місті якісь вісімнадцять років, це невеликий час ― але в дикості, та ще у такій розкішній, як ця стара держава, біг маятника повниться глибшим значінням.

Через певні осібні обставини батькової управи, молодий барон, по кончині старого, зразу вступив у власть над своїми розлогими добрами. Рідко коли перед тим було на Угорщині, щоб котрий дворянин держав під своєю рукою такі посілості. Його замки були без числа. А найперший пихою та величчю був «Палац Метценґерштайн». Його пограничні межі ніколи певне не визначалося, та самий головний його парк обіймав собою окіл у п’ятдесят миль.

По вшесті на власть над таким незрівнянним маєтком такого нелітнього владаря — та ще й вдача його бувши добре відома — не було чого й розмислятися над його можливою поведінкою. І справді, протягом трьох яких днів новий володар закасував поведінкою самого Ірода* і геть повершив сподівання найпалкіших своїх прихильників. Ганебне бешкетування — безличне віроломство — нечувані звірства зразу дали збагнути його трепетящим васалам, що жодна рабська покора — жодне як-ретельніше визнання власницьких прав негодні були відтепер забезпечити їм будь-яку оборону від безжалісних пазурів малого Каліґули.* Вночі проти четвертого дня стайні замку Берліфітцінґ знайдено у вогні; і одностайна думка сусідства доточила злочин підпалу до ганебного списку безчинств та переступів молодого Барона.