Эмиль Золя - Черево Парижа

Потім, гортаючи знову окремі сторінки й складаючи їх по порядку, мадам Кеню здумала подивитись у самий глиб шухляди, куди Флоран відсунув Огюстінині голки й нитки. Тут, між молитовником та сонником, вона знайшла те, що шукала: дуже небезпечні нотатки, загорнуті в сірий папір. Ідея повстання, повалення імперії шляхом збройного перевороту, яку колись увечері висунув Логр у винарні Лебігра, поволі дозріла в палкій Флорановій уяві. Незабаром він уже вбачав у цьому свій обов’язок, своє призначення. Він знайшов, нарешті, мету своєї втечі з Кайєнни й повернення в Париж. Уявивши собі, що його покликано помститися за свою худорбу цьому ситому місту, яке гладшало, поки захисники права вмирали з голоду в засланні, втікач узяв на себе роль судді й мріяв підвестися на весь зріст, на самому Центральному ринку, щоб роздавити царство обжерливості та пияцтва. Настирлива ідея легко прищепилася цій людині з чуттєвим темпераментом; усе набирало в його уяві загрозливих перебільшених розмірів; йому ввижалися найдивніші історії; він уявив собі, що, повернувшись із заслання, підпав під владу ринку, який заволодів ним, щоб позбавити сили духу, отруїти своїм смородом. Потім йому почало здаватися, що Ліза надумала обернути його на тварину; останні два-три дні він уникав невістки, наче засобу, що може розчинити його непохитну волю; він боявся наближатися до неї. Ці напади безглуздого жаху, обурення глибоко ображеної людини переходили раз-у-раз у найбільшу ніжність, у потребу в коханні, яку він приховував з чисто дитячою соромливістю. Особливо вечорами мозок Флорана був запаморочений шкідливими випарами. Змучившись за день, почуваючи, що в нього напружені нерви, відмовляючись од сну через жах перед цією подобою небуття, він допізна засиджувався в Лебігра або в Мегюденів; повернувшись до себе, Флоран ще не лягав спати, а сідав писати, готуючи план горезвісного повстання. Потроху він виробив цілий проект організації. Він поділив Париж на двадцять секторів, по одному на кожен район, на чолі з шефом, що був ніби головнокомайдуючий, з двадцятьма помічниками, яким давалось по двадцять рот. Начальники секторів повинні були щотижня сходитись на нараду, щоразу в іншому місці; проте для більшої безпеки однодумці знали тільки ім'я ротного командира, а той, у свою чергу, знав тільки начальника свого сектора. Крім того, щоб збити з пантелику поліцію, Флоран вважав за корисне, щоб усі ці роти гадали, що вони зобов’язані виконувати різні функції. Пустити в діло ці заготовлені сили було б зовсім легко. Тільки треба було дочекатися, доки сформуються кадри, а тоді використати момент першого політичного заколоту. В розпорядженні змовників спочатку буде лише декілька мисливських рушниць, тому насамперед треба буде захопити вартових, обеззброїти пожежників, поліцію та кадрових солдатів. Слід уникати збройної сутички, а впливати на цих людей словом, пропонуючи їм іти разом з народом. Після цього повстанці мали вирушити до Законодавчого корпусу, а звідти до міської ратуші. Цей план, до якого Флоран повертався щовечора, як до сценарію драми, що розряджала його нервове збудження, був написаний на клаптиках паперу з поправками, які доводили, що автор іще йшов навпомацки, і давали змогу простежити поступово розвиток його дитячої й одночасно вченої витівки. Коли Ліза перечитала знайдені нотатки, не зрозумівши їх як слід, то затремтіла вся і не насмілювалася більше торкатися цього паперу, боячись, що він, як заряджена вогнепальна зброя, вистрілить в її руках.

А найбільше налякала ковбасницю остання замітка. На піваркушику паперу Флоран намалював форму значків, по яких мали розрізнятися начальники секторів та їхні помічники; поряд з ними були вміщені ротні значки. Олівцем було позначено навіть колір значків для всіх двадцяти секторів. Окремою відзнакою начальників були червоні шарфи, а помічників — червоні пов’язки на рукаві. Лізі це здавалося негайним здійсненням повстання; вона вже бачила, як люди з червоними кусками матерії проходять повз її ковбасну, розбиваючи кулями дзеркала та мармур, крадуть ковбаси й сосиски з вітрин. Мерзенні проекти дівера були замахом і на неї, на її добробут. Ліза засунула шухляду й оглянула кімнату; в неї майнула думка, що це ж вона сама оселила в себе цю людину, яка тепер спала на її простирадлах, користалася її меблями. І Ліза впадала у відчай від думки, що Флоран ховає огидну пекельну машину в малесенькому непофарбованому столику, який колись, як вона ще була дівчиною, за життя дядька Граделя, стояв у її кімнаті,— в невинному столику, що хитався на своїх ніжках.