Эмиль Золя: Черево Парижа

Нарешті зупинились. Почулися грубі голоси. Це було коло міської застави. Доглядачі почали оглядати вози. Потім Флоран, зомлівши, зціпивши зуби, в’їхав у Париж, лежачи на пучках моркви.

— Гей, слухайте-но ви там, угорі! — голосно крикнула мадам Франсуа.

А через те що він не ворушився, вона злізла на воза і почала штовхати його. Тоді Флоран очутився й сів. Він спав і не відчував більше голоду, а тепер зовсім очманів. Городниця попросила його злізти, говорячи:

— Ви ж допоможете мені розвантажитись, га?

Він узявся допомагати їй. Якийсь гладкий панок у фетровому капелюсі, з бляхою на лівому лацкані пальта сердився й стукав ціпком по тротуару:

— Ану мерщій, ану мерщій повертайтесь! Посуньте воза. Скільки метрів маете? Чотири?

Він видав квитанцію мадам Франсуа, а та почала витягати з полотняного гаманця гроші. Після цього панок подався далі, стукаючи ціпком і продовжуючи сердито бурчати. Тимчасом мадам Франсуа, взявши Валтасара за вуздечку, примусила його податися назад так, щоб колеса воза впиралися в тротуар. Тоді, знявши з задка дошку і відмірявши на тротуарі свої чотири метри, які позначила жмутами соломи, вона попросила Флорана передавати їй городину по одному пучку. Жінка акуратно розкладала свій товар на кам’яних плитах, дбаючи, щоб виходило гарно, обрамляючи пучки городини зеленою гичкою. На диво швидко спорудила вона цілу піраміду, що в темряві скидалась на строкатий килим з симетрично розташованими плямами барв. Коли Флоран передав жінці великий оберемок петрушки, яку знайшов на дні воза, вона попросила його зробити їй ще одну послугу:

— Будь ласка, постережіть мій товар, доки я відведу підводу... Це за кілька кроків звідси, на вулиці Монторгейль, у «Золотому компасі».

Флоран сказав їй, що вона може йти спокійно, йому неважко було рухатись, але з того часу, як він прокинувся, голод знову дав себе знати. Флоран сів біля товару мадам Франсуа і сперся спиною на купу капусти, вирішивши, що так йому буде краще; він сидітиме не рухаючись і чекатиме. Флоран відчував якусь порожнечу в голові і не усвідомлював ясно, де він перебуває. В перші дні вересня ранками буває дуже темно. Ручні ліхтарики навколо нього поволі посувались у темряві, часом зупиняючись. Флоран сидів на краю широкої вулиці, але не впізнавав її. Вона губилася в нічній пітьмі, десь дуже далеко. Він ясно бачив тільки товар, якого пильнував. А далі на панелі невиразно вимальовувались обриси інших навалених куп. Посередині бруку валки возів перегороджували вулицю, і від краю до краю чути було дихання запряжених коней, яких у темряві не можна було побачити. Перегукування людей, стук дошки, брязкіт залізного ланцюга, що впав на брук, глухий шурхіт городини, яку скидали з возів, останній струс воза, що стукнувся колесами об тротуар,— всі ці звуки сповнювали ще сонне повітря тихим гулом могутнього пробудження, яке відчувалося в тремтливому присмерку. Флоран, повернувши голову, помітив по другий бік купи капусти чоловіка, що хропів, загорнувшися з ногами в плащ і поклавши голову на кошики з сливами. Трохи ближче, ліворуч, він побачив хлопчика років десяти, що з ангельським усміхом на вустах спав між двома горами цикорію. А біля тротуару жваво пересувалися самі тільки ліхтарики, гойдаючись у невидимих руках і перестрибуючи через тих, хто спав на купах городини, очікуючи дня. Але найбільше дивували Флорана величезні павільйони по обидва боки вулиці; їхні дахи, нагромаджені один на один, наче виростали, витягалися, гублячись десь у золотистій імлі вогнів. У знесиленій уяві Флорана малювався ряд палаців, велетенських і струнких, легких, мов кришталевих, з тисячами вогняних смужок на безмежних, безперервних рядах жалюзі. Між тонкими ребрами пілястр вузькі жовті перекладини здавалися сяючими сходами, що піднімалися до темної лінії перших дахів, над якими підносилися верхні дахи, а в просвітах виднілися наскрізні остови величезних залів. Тут у жовтавому сяйві газу проступали нагромаджені в безладді сіруваті контури, невиразні й нерухомі. Флоран відвернувся, роздратований тим, що не тямить, де він опинився, стривожений цією маною, велетенською й тендітною. Глянувши вгору, він побачив освітлений циферблат годинника на церкві Сен-Есташ і сіру масу самої церкви. Це його дуже здивувало. Значить, він був на площі Сен-Есташ.

Тимчасом повернулась мадам Франсуа. Вона голосно сперечалася з чоловіком, який ніс мішок на плечах. Той давав їй по одному су за пучок моркви.