Эмиль Золя - Черево Парижа

Коли Флоран і Кеню зайшли до кімнати, Ліза сиділа, за відкинутою дошкою бюро й писала, виводячи цифри крупним, дуже чітким округлим почерком. Чоловіки сіли. Флоран здивовано розглядав кімнату, портрети, годинник та ліжко.

— Ну,— сказала нарешті Ліза, сумлінно перевіривши цілу сторінку рахунків.— Слухайте... ми повинні скласти вам звіт, дорогий Флоране.

Це вперше вона його так назвала. Взявши списаний аркуш, Ліза казала далі:

— Ваш дядько Градель помер, не залишивши заповіту. Ви з братом — єдині спадкоємці... Тепер ми повинні віддати вам вашу частку.

— Але ж я нічого не вимагаю! — скрикнув Флоран.— Мені нічогісінько не треба.

Кеню, мабуть, не знав про наміри дружини, бо трохи зблід і з досадою глянув на неї. Він щиро любив свого брата, але ж навіщо нав’язувати йому дядькову спадщину? Ще буде час подумати про це.

— Я добре знаю, дорогий Флоране,— говорила Ліза,— що ви повернулись не для того, щоб вимагати те, що вам належить, але справи є справи, і краще покінчити з ними тепер... Капітал вашого дядька становив вісімдесят п’ять тисяч франків. Я записала на вас сорок дві тисячі п’ятсот франків. Ось вони.

Вона показала йому цифру на аркуші паперу.

— На жаль, не так легко оцінити крамницю, реманент, товар, клієнтуру. Я оцінила, як могла, на мою думку, досить високо... В мене вийшло п’ятнадцять тисяч триста десять франків. Отже, вам припадає з цього сім тисяч шістсот п’ятдесят п’ять франків, а всього п’ятдесят тисяч сто п’ятдесят п’ять франків. Будь ласка, перевірте.

Вона чітко вимовляла цифри і простягнула йому аркушик паперу, який він мусив узяти.

— Але ж,— скрикнув Кеню,— ніколи ковбасна старого не могла коштувати п’ятнадцять тисяч франків! Я й десяти не дав би за неї!

Дружина сердила його. Не можна ж бути такою вже занадто чесною! Хіба Флоран питав її про ковбасну? До того ж, він і сам сказав, що нічого йому не треба.

— Ковбасна коштувала п’ятнадцять тисяч триста десять франків,— спокійно повторила Ліза.— Ви розумієте, дорогий Флоране, що нам не варто звертатись у такій справі до нотаріуса. Ми самі поділимося, якщо ви вже воскресли з мертвих... Коли ви повернулись, я, звичайно, подбала про це і, доки ви лежали нагорі хворий, по змозі склала опис інвентаря. Бачите, тут усе згадано. Я копалася в наших старих рахівничих книжках, згадувала, що могла. Читайте ж голосно, а я вам буду давати пояснення, яких ви забажаєте.

Флоран нарешті посміхнувся. Його зворушила ця простодушна, наче цілком природна чесність. Поклавши папірець з рахунками на коліна молодій жінці, він узяв її за руку і сказав:

— Дорога Лізо, я радий, що ваші справи йдуть добре, але мені не треба ваших грошей. Спадщина належить братові і вам, бо ви доглядали дядька аж до його смерті... Мені нічого не треба, і я зовсім не хочу розладнувати ваші торгові операції.

Ліза наполягала, навіть гнівалась, тоді як її чоловік стояв мовчки і стримувався, кусаючи пальці.

— Але ж,— заперечив, сміючись, Флоран,— коли б дядько вас почув, то він ладен був би з того світу повернутись і забрати у вас ці гроші. Не любив мене покійний дядько Градель!

— Ага, так, так, він тебе не любив,— пробурмотів Кеню, який не міг уже більше стримуватися.

Проте Ліза стояла на своєму. Вона казала, що не хоче тримати у себе в бюро чужі гроші, що це для неї мука, що вона не зможе жити спокійно з цією думкою. Тоді Флоран, продовжуючи жартувати, запропонував їй вкласти його гроші в ковбасну. А втім, він не відмовлявся від їхньої матеріальної допомоги; напевне, йому не пощастить швидко знайти роботу. Та й виглядає він досить-таки непристойно і насамперед мусить одягнутись.

— Та хай йому біс!—скрикнув Кеню.— У нас і житимеш, і харчуватимешся, і купимо тобі все необхідне. Це вже звісно... Та невже ж ми покинули б тебе на вулиці!

Він зовсім розчулився. Йому було навіть трохи соромно, що він спочатку злякався необхідності одразу віддати такі великі гроші. Кеню почав жартувати, казав, що береться добре підкріпити Флорана. А Флоран тільки злегка кивав головою. Тимчасом Ліза склала папірець, списаний цифрами, і замкнула в шухляді стола.

— Це ви погано робите,— сказала вона, мов бажаючи закінчити розмову.— Я виконала свій обов’язок. А тепер хай буде по-вашому... Але, бачте, я не могла б жити спокійно: неприємні думки надто хвилюють мене.

Вони заговорили про інше. Треба було якось пояснити присутність Флорана, щоб у поліції не виникло підозрінь. Флоран розказав братові й Лізі, що він міг повернутись до Франції тільки завдяки документам одного бідолахи, який помер від жовтої гарячки в Сурінамі. Цілком випадково той хлопець теж називався Флораном, але це було його ім’я, а не прізвище. Флоран Лакер’єр мав у Парижі тільки двоюрідну сестру, про смерть якої сповістили йому в Америку. Тому дуже легко було видати себе за нього. Ліза сама запропонувала бути його двоюрідною сестрою. Вони вирішили пустити чутку, наче до Кеню-Граделів, як називали подружжя в кварталі, повернувся з-за кордону їхній двоюрідний брат, якого спіткали там невдачі. Він залишиться в них, аж доки знайде собі місце. Коли про все це було домовлено, Кеню захотів показати братові свою квартиру і похвалитися всім, що було в ній, аж до останньої табуретки. З кімнати, де стояли самі стільці, Ліза відчинила двері до комірчини, сказавши, що тут спатиму продавщиця, а Флоран може залишатися в кімнаті на п’ятому поверсі.