Эмиль Золя - Черево Парижа

У ковбасника Граделя Ліза продовжувала жити тим самим спокійним, розміреним життям, освітлюючи його своїми чарівними усмішками. Дівчина не наосліп прийняла пропозицію старого дивака; вона знала, що знайде в ньому чесного опікуна; мабуть, чуттям людини, якій щастить у житті, Ліза вгадувала, що в цій темній крамничці на вулиці Пірует її чекає добре майбутнє, про яке вона мріяла, життя, сповнене здорових насолод, праця без утоми, що повсякчасно приносить нагороду. Дівчина виконувала обов’язки продавщиці з тією ж спокійною ретельністю, з якою ходила за вдовою директора пошти. Чистота Лізиних фартухів стала правити за приклад в їхньому кварталі. Дядько Градель був такий задоволений цією гарною дівчиною, що часом говорив, перев’язуючи сосиски мотузком:

— Коли б мені не було шістдесят з гаком, я, слово честі, наробив би дурниць і одружився з нею... Адже така жінка — просто скарб у торгівлі!

Кеню після цього почав ще більше цінити Лізу. Проте він просто -у вічі засміявся сусідові, коли той під дразнив його, сказавши, що він закоханий у Лізу. І справді, Кеню не відчував ніяких любовних мук. Юнак і дівчина лишалися добрими друзями. Ввечері, перед сном, вони разом піднімалися нагору. Продавщиця займала маленьку кімнатку поряд з темною комірчиною Кеню; вона перетворила її на дуже світлий і затишний куточок, прикрасивши її серпанковими завісками. Кеню і Ліза із свічкою в руці на хвилинку зупинялись на площадці, розмовляючи між собою, доки вставляли ключ у замкову щілину. Потім вони замикали двері кожен у себе, по-дружньому промовивши:

— На добраніч, мадмуазель Лізо.

— На добраніч, пане Кеню.

Кеню лягав спати, прислухаючись, як Ліза порається у своїй кімнаті. Перегородка була така тоненька, що він міг стежити за кожним рухом сусідки. Він думав собі: «Ось вона засуває завіску на вікні. А чого це їй треба так довго стояти біля комода?.. Ну, тепер сіла на стілець і скидає черевики. Погасила свічку.— На добраніч! Буду і я спати». Почувши, як під нею рипить ліжко, він шепотів, усміхаючись: «От чорт, ну й важкенька мадмуазель Ліза!» Ця думка тішила його, і він нарешті засинав, думаючи про шинку та свіжопросолену свинину, яку мав завтра приготувати.

Так тривало цілий рік, і ні разу Ліза не почервоніла, ні разу Кеню не зніяковів. Вранці, коли дівчина заходила до кухні під час роботи, їхні руки зустрічались

у рубленому м’ясі. Іноді вона своїми гарними повненькими пальчиками допомагала Кеню тримати кишки, поки він напихав туди м’яса та сала. Часом вони обоє пробували на язик сиру начинку, щоб узнати, чи досить у ній солі та перцю. Ліза завжди вміла дати якусь добру пораду, бо знала, як та чи інша страва готується на півдні Франції, а Кеню з успіхом користався з її рецептів. Часто він відчував, що дівчина стоїть за його спиною, заглядаючи через плече в миски, підходить до нього так близько, що її повні груди впираються йому в спину. Вона подавала йому то ложку, то блюдо. Обоє червоніли від вогню. В такі хвилини Кеню ні за що в світі не перестав би перевертати жирні куски, що розбухали на вогні, а Ліза з надзвичайною серйозністю міркувала вголос, чи дійшла печеня. Після полудня, коли крамничка пустішала, вони цілими годинами спокійно розмовляли. Вона залишалася за прилавком, сиділа, трохи спираючись на спинку стільця, і з механічною правильністю перебирала в’язальні спиці. Він сідав на колоду, де рубали м’ясо, звішував ноги і бив п’ятами об дерево. Хлопець і дівчина дуже добре розуміли одне одного і говорили про все, а найбільше про кухню, потім про дядька Граделя та про жителів свого кварталу. Наче малій дитині, Ліза розповідала Кеню різні казки,— вона знала їх чимало,— і чудесні легенди, де говорилося про ягняток та янголяток. Коли вона говорила, її голос звучав ніжно, як флейта, а обличчя зберігало серйозний вираз. Коли заходив покупець, Ліза, щоб не рухатися з місця, просила Кеню передати їй банку з топленим салом або консервованими равликами. Об одинадцятій годині вони знову, як і напередодні, повільно піднімалися сходами до своїх спалень. Потім, зачиняючи двері, говорили спокійним голосом:

— На добраніч, мадмуазель Лізо.

— На добраніч, пане Кеню.

Якось вранці апоплексичний удар, мов блискавка, вбив дядька Граделя, коли він готував галантир. Старий упав обличчям на стіл, де рубали м’ясо. Ліза не втратила спокою. Вона сказала, що не слід залишати покійника в кухні, і наказала віднести його до маленької кімнатки, де він звичайно спав. Потім звеліла слугам говорити, що господар помер у ліжку, а то покупці гидуватимуть їхньою ковбасою і більше не зайдуть до них.