Эмиль Золя - Черево Парижа

— Що, купила квитки? — запитав чоловік, коли жінка повернулась додому.

Він схотів їх побачити і вимагав пояснення, на якому саме місці балкона їхні крісла. Ліза думала, що поліція зараз прийде, тільки-но вона зробить свою заяву, і її план піти до театру зводився до того, щоб чоловік не бачив, як арештовуватимуть Флорана. Вона сподівалася переконати його поїхати з нею на прогулянку, як вони часом робили: подружжя іноді їздило фіакром у Булонський ліс, обідало в ресторані, засиджувалося в якому-небудь кафе-шантані. Та тепер ковбасниця вважала, що це зайве. Вона, як завжди, провела день за прилавком, рум’яна, веселіша і привітніша, ніж звичайно, мовби видужала від якоїсь недуги.

— А бачиш, я правду казав, що повітря тобі на користь,— мовив Коню.— Ти пройшлася сьогодні вранці і тепер чудово виглядаєш.

— Ет, відчепися,— сказала йому, нарешті, жінка і знову зробилася серйозною.— Повітря паризьких вулиць зовсім некорисне для здоров’я.

Увечері в театрі «Гете» вони дивилися п’єсу «Милосердя Боже». Кеню в сюртуці й сірих рукавичках, ретельно зачесаний, увесь час розглядав в афіші імена артистів. Ліза, в корсажі з великим вирізом, була препишна; вона спиралася на червоний оксамитний бар’єр балкона руками у дуже вузьких білих рукавичках. Чоловік і жінка були глибоко зворушені нещастям Марії; командор справді був огидною людиною, а П'єро їх смішив, як тільки з’являвся на сцені. Від’їзд дитини, молитва в дівочій кімнаті, повернення бідної божевільної навернули на очі ковбасниці декілька слізок, які вона витерла легким дотиком хусточки. Але цей вечір перетворився для неї на справжній тріумф, коли, підвівши очі вгору; вона побачила на галереї Нормандку з матір’ю. Тут ковбасниця ще більше запаніла, послала Кеню до буфету купити коробку карамелі і почала недбало гратися перламутровим, багато позолоченим віялом. Рибна торговка була переможена; вона похилила голову, слухаючи, що їй потихеньку говорить мати. При виході обидві красуні зустрілись у вестибюлі і обмінялися невиразною усмішкою.

Того дня Флоран рано пообідав у Лебігра. Він чекав на Логра; горбань обіцяв привести до нього відставного сержанта, людину здібну, з якою треба було обговорити план нападу на Бурбонський палац та Ратушу. Насувалася ніч, з обіду сіявся дрібний дощик, і величезний Центральний ринок поринув у сиву імлу. Контури будівель проступали чорною масою на рудуватому похмурому небі, по якому брудними ганчірками тяглися хмари, мало не чіпляючись за дахи і ніби розриваючись об гострі шпилі громовідводів. Флоранові нудно було дивитися на болото й жовті потоки, що немов несли й розстеляли присмерк по брудних вулицях. Він бачив, як люди ховалися від дощу на тротуарах критих проходів, як парасольки бігали під зливою, а фіакри швидше і голосніше стукотіли по спустілих вулицях. Раптом небо з одного боку очистилося. На заході зайнялося червоне світло. Тоді в кінці вулиці Монмартр з’явилась ціла армія замітальників, і, вимахуючи мітлами, почала гнати перед собою цілі озера рідкого болота.

Логр не привів сержанта. Гавар подався обідати до своїх знайомих у Батіньйоль. Флоран мусив цілий вечір провести віч-на-віч з Робіном. Утікач майже весь час говорив сам один, і нарешті йому стало нестерпно сумно, його мовчазний товариш тільки хитав бородою й кожні чверть години простягав руку за склянкою, щоб ковтнути пива. Флоран з нудьги пішов спати. Але Робін, залишившися сам, ще довго сидів, задумливо насунувши капелюха на лоб і втупивши очі в свою склянку. Роза й хлопець-прислужник, які мріяли раніше зачинити винарню, бо в кабінеті не було компанії, мусили зачекати добрих півгодини, доки Робін нарешті пішов додому.

Флоранові в своїй кімнаті стало страшно лягти в ліжко. Він відчував один із тих приступів нервової хвороби, що траплялось часом, коли його цілими ночами переслідували страшні кошмари. Напередодні він був у Кламарі на похороні Верлака, який помер після жахливої агонії. Флоранові ще ввижалася вузька труна, яку спускали в землю. Особливо не міг він відігнати од себе образ мадам Верлак, з її плаксивим голосом, але без слідів сліз в очах; вона весь час ходила слідом за Флораном, говорила про неоплачену труну й похорон, про те, що не знає, як розплатитися за все, не маючи жодного су в кишені, бо аптекар довідався про смерть Верлака і ще напередодні зажадав сплатити йому весь борг. Флоран змушений був дати грошей на труну і розрахуватися з могильниками. Коли він уже зібрався йти, мадам Верлак подивилася на нього з таким нещасним виглядом, що він залишив їй ще двадцять франків.