Эмиль Золя - Черево Парижа

— У тебе ще й досі голова болить? — спитала вона.

Він відповів «ні», хитаючись всім тілом, регочучи ще голосніше.

— Ти ж упав тоді? —тихенько вела далі ковбасниця.

— Так, упав, упав, упав,— почав наспівувати він дуже задоволеним голосом, ляскаючи себе долонею по голові.

Потім серйозно, в екстазі, не зводячи очей з Лізи, Маржолен повторював: «Красуня, красуня, красуня». Це дуже зворушувало молодицю. Вона зажадала від Гавара, щоб той залишив Маржолена в себе. І коли Маржолен закінчував свою арію покірного кохання, мадам Кеню ніжно гладила його підборіддя, примовляючи, що він славна дитина . Її рука зупинялась на підборідді, зігріта скромною насолодою; ця ласка знову зробилася дозволеною розвагою, знаком приязні, яку велетень сприймав зовсім по-дитячому. Він трохи роздував шию, примружував очі від приємного почуття, мов тварина, коли її гладять. Красуня-ковбасниця, щоб дозволити собі цю цілком пристойну насолоду, якій вона віддавалася з Маржоленом, казала собі, наче вона цим винагороджує його за жорстокий удар кулаком, яким мало не вбила бідного хлопця в льоху, біля комор з птицею.

А в ковбасній було тимчасом сумно. Флоран іще кілька разів заходив туди потиснути братові руку, а невістка при цьому зберігала холодну мовчанку. Флоран часом у неділю навіть обідав у Кеню-Граделів. Тоді Кеню просто знемагав, марно силкуючись оживити загальну розмову, їжа не лізла йому в горло, і під кінець ковбасник починав сердитися. Колись увечері після такого невеселого родинного обіду він, мало не плачучи, сказав жінці:

— Та що це таке зі мною? Як ти гадаєш, може, я хворий? Ти не помічаєш, я не змінився?.. Мене наче щось душить, і так мені сумно, сам не знаю чого, слово честі... Скажи, що це таке?

— Певне, настрій поганий,— відповіла Ліза.

— Е, ні, ні, це триває вже досить довгий час, мене душить... А тимчасом і справи наші йдуть добре, і великого горя немає, живемо, як завжди... Та й ти, моя любко, чогось змінилася, наче зажурилась... Якщо так буде й далі, я покличу лікаря.

Красуня-ковбасниця серйозно глянула на чоловіка.

— Ніякий лікар тут не потрібний,— сказала вона.— Це минеться... Тепер у нас наче пошесть яка, всі в кварталі почувають себе погано...

І раптом додала ніжно, як мати:

— Не турбуйся, мій товстунчику... Я не хочу, щоб ти занедужав. Це вже було б занадто.

Жінка звичайно відсилала його в кухню, бо з досвіду знала, що стукотіння сікачів, шипіння сала, дзенькіт каструль звеселяли його. Крім того, вона віддаляла його таким чином од базікання мадмуазель Саже, яка тепер цілий ранок просиджувала в ковбасній. Стара поставила перед собою мету залякати Лізу, щоб та наважилася зробити якийсь рішучий крок. Спочатку вона досягла того, що ковбасниця їй звірилась.

— Ох, скільки-то є на світі лихих людей,— почала обмовниця,— таких, що їм краще б думати про свої справи... Ох, коли б ви знали, дорога мадам Кеню... Та проте я ніколи не наважуся повторити вам, що чула!

Але ковбасниця відказала, що це її не обходить, і тоді Саже пошепки, нахилившись над шинкою, що лежала на прилавку, сказала:

— Уявіть собі: кажуть, що пан Флоран зовсім не кузен вам...

І поволі мадмуазель Саже дала зрозуміти, що їй відомо усе. Для неї це було тільки засобом тримати Лізу у своїх руках. А коли ковбасниця відкрила їй правду, також додержуючи своєї тактики, щоб мати людину, через яку можна було б довідуватись, які чутки та плітки ширяться в кварталі, стара заприсяглася, що буде німа, як риба, і заперечуватиме все, що чула від Лізи, хоч голову їй рубайте. Після цього вона з насолодою почала смакувати цю драму. Щодня вона приносила тривожні новини.

— Вам слід якось застерегтися,— нашіптувала вона красуні Лізі.— Я знову чула в ряду, де торгують кишками, як дві жінки балакали, знаєте, про те... Не можу ж я казати людям, що вони брешуть, ви ж розумієте. З мене б сміялися... Чутка так і шириться, так і шириться. Де вже її спинити! Шило коли-небудь вилізе-таки з мішка.

За кілька днів мадмуазель Саже пішла у справжню атаку. Вона прибігла перелякана, почекала, нетерпляче жестикулюючи, доки всі покупці вийшли з крамниці, і стиха прошипіла:

— Чули, що кажуть?.. Ті люди, що збираються в Лебігра, накупили собі рушниць і тільки чекають, щоб розпочати те саме, що було в 48-му році. Ну хіба не жаль дивитися, як пан Гавар, людина гідна, багата, статечна, водиться з усякою наволоччю!.. Я хотіла вас попередити про вашого дівера.

— Та дурниці, нічого тут немає серйозного,— протягла Ліза, щоб заохотити Саже до дальших балачок.